|
Так боляче, що й дихать неможливо…
Хитаючись, доповз до лавки в сквері.
Що сталося, було вже неважливо,
А пам’ятав лише лікарні двері.
Побачити людей не було змоги,
Жахливий біль пронизував все тіло.
Вищала десь сирена допомоги,
І руки й голова – усе боліло…
З’явилось світло. Звідки воно взялось?
Таке м’яке… Та де я опинивсь?
Така знайома постать показалась!
І тіло невагоме… Подивись!
До нього хтось ішов… Це ж його пес!
Так… Це був Грей… Його собака вірний!
– Привіт, господарю. « Грей? Ти? Але…»
– А що, впізнав? Господар дорогий мій!
– Але скажи, як ти мене знайшов? –
Розгублено в собаки він спитався.
А пес сказав – Коли ти вже пішов,
Я так тебе тоді й не дочекався…
***
Згадав він те, що всі ось ці роки,
Так старанно забути намагався.
Ту чорну зраду, ті страшні думки,
Як пхав в машину і від злоби трясся…
– Я бачу не забув, – сказав собака, –
А пам’ятаєш - лютився на мене?
Хіба я винен, що став дратувати?
Ви, хоч і люди - часто незбагненні…
– А знаєш, нас тут є багато…
Залишені, замерзлі і побиті!
Ви – люди, так несправедливі часом,
А ми - покинуті, і для розваги вбиті…
Старий собака важко лиш зітхнув.
– Я думав, Грею, в тебе новий дім!
– Будь чесний, друже, ти хіба забув?
Я вже не той – змарнів і постарів…
Як довго за машиною я біг,
Я довго біг, та раптом втратив слід.
Тебе я наздогнати вже не міг,
Старі вже лапи, ніс мене підвів.
Я думав, ти повернешся за мною,
Я вірив так, як вірять лиш собаки.
Я сумував і скучив за тобою,
Хто принесе тобі газету й тапки?
Я так чекав тебе, мій любий друже,
Коли вмирав, щоб поряд був, хотів…
Але останній вдих почула лиш калюжа,
Чув не слова, а лиш пташиний спів.
Він на коліна впав й заплакав, як дитина,
Він плакав і від сліз здригався весь.
Він розумів, яка важка його провина.
– Прости мене! Прости мене, мій пес!
Старий собака важко підіймався
Й господарю він тихо говорив:
– Я бути тобі другом намагався,
А смерть свою давно тобі простив.
У світ живий із миром ти ступай, –
Сказав пес і з щоки злизав сльозу,
– Я вмер давно, а ти ще не вмирай!
Іди, а я за тебе попрошу.
А зараз ти поплач, бо сльози – це страждання,
Тепер інакше не врятуєшся, ти знай!
Бо зараз сльози - це твоє спокутування…
А ми побачимось пізніше, прощавай!
***
Давайте будемо хоч деколи відверті!
Про смерть розмов ніхто не полюбля, але ж
Під вечір зафіксовано час смерті,
Й загублене життя не повернеш.
Вже нібито історія скінчилась,
Та тут почувся голос медсестри.
Навіть повітря навколо змінилось:
«Сльоза! Він плаче!» Рятували, як могли…
***
Уже два місяці так швидко пролетіли,
З лікарні вийшовши, він далі жити міг.
Ніщо вже не болить, і слухається тіло…
Та раптом цуценя кидається до ніг.
Привіт, малий, ти чий? – він в песика питає,
Зловивши в його погляді дзеркальний образ свій.
«Нічий я, геть нічий» - лиш хвостиком виляє.
-Ходімо… Грей, додому – тепер будеш ти мій!
***
А пес старий згори із легкістю зітхає,
У голові – «Прости!» - звучать палкі слова…
Чи знає мудрий пес, чи, може, відчуває,
Що саме він ЛЮДИНУ в людині врятував?
ID:
840961
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.07.2019 18:53:53
© дата внесення змiн: 06.07.2019 16:11:22
автор: Юзько Лія
Вкажіть причину вашої скарги
|
