— Я все зрозуміла. Завів коханку, — пише Ольга, а я не знаю, що й відповісти. Мабуть знов плаче. Принаймні, колись вона мала про це здогадатися.
Коли ми вперше побачилися з її Артемом, у мені щось йокнуло. І не лише в серці. Не знала, як на це реагувати, губила очі. Намагалась просто посміхатися, аби Оля не відчула бодай найменшої іскри. І Артемко поглядав на мене так гостро й точно, в самісіньке жерло того, що руйнує Помпеї. Але Оля. Ми ж подруги змалечку. Я намагалася зафарбувати ті сірі гострі очі. Карими, синіми. Іншими очима.
І він зник. Більш не боліло, більш не було сутужно від думок, бо й думок вже не було. Звичайнісіньке легке захоплення, секундний флірт поглядами.
Але раз я пила наодинці в п‘ятницю. Руки не тримали роботи, голова гуділа, пальці просилися до чогось теплого. Оля поїхала до батьків, і я лишилась сама. Просто пила у винарні.
Він прийшов з друзями, сміявся, але мої пасма зловив здалеку. А я — його сміх.
Ми згадували ту ніч не раз. Майже щоночі, коли лишалися самі. Я віддавалась, а він забирав все і прагнув забрати більше. Мені й не шкода. Бери. І він брав.
Колись я мала би набратися сил і сказати Ользі, але тепер все вирішиться саме.
— Та ну? З тобою все добре? Ти як?
— Я жартую. Хех. Кому він ще такий треба, крім мене. Хто його терпітиме? Правильно, лише я.
— Ох і жарти в тебе.
— Одружитись хоче. Я і думаю, совість мучить? А може просто визрів?
***
Навряд Ольга колись дізнається, що це я вмовила його одружитися.
Про перервану вагітність Андрій не дізнається ніколи.
Завжди боялася кинутих сумок, а цю не помітила. Вже відчуваю, як моє чорне пальто розпушує вибухова хвиля і дрібний метал. Не страшно. Я лиш тіло. Все інше давно розірване на шмаття.
