Ховають безликі жовтневі світанки
Нещасного щастя сліди.
Здригаються тихо пожовклі фіранки
Від шепоту твого «не йди…»
Застигла б як осінь холодної ночі
В чеканні такої ж зими.
І щастя нещасне злетіло б охоче,
Та як же з такими крильми?
Пробач, озирнутися навіть не в силах,
Бо ж очі сховати куди?
Шматовані нашого щастя вітрила
На хвилях мутної води
Уже не здоженеш, не встигнеш на вчора,
Бо завтра у нас вже нема.
А зараз? Сьогодні - підтримка й опора?
Чи чорна, безпроглядна тьма?
Я все ж озирнуся на твоїм порозі,
В повітрі застигло «не йди…»
Уже листопад замітає морозні
Нещасного щастя сліди.