|
Похмурий день навівав сум…. оповив землю в сіру ряднину. Земля дрімала та не могла міцно заснути, нинішня зима швидше нагадувала пізню осінь. Безвітряно…. Оголені дерева, на них навіть не видно й інію.
До хати стежка вистелена шлаком. На обійсті - чорної масті, дворовий пес Палкан. Непосидючий, жвавий, прив`язаний ланцюгом до довгого, товстого дроту. Долає відстань, туди й назад, метрів п`ятнадцять, від хати до старого льоху. Льох майже весь ховається в землі. Дві сходинки з каменю, ракушняку, обкладені великими сірими камінцями. Стіни льоху муровані з великих брил сірого каміння. Старі дубові двері й залізна штаба закріплена великим залізним замком, вказували на вік цього льоху. Як подивишся на двері, відразу підкрадеться думка, щось цінне там лежить, чи й часом не старовинні речі та золото.
Льох за розміром доволі довгий і широкий. Це спадок ще від прадіда Олени, він був куркулем, займався виноробством. В ньому раніше зберігалося з двадцять бочок з вином, овочі, всякі соління та на полицях в кошиках різні продукти. З роками виноробство занепало, а після війни вже ніхто ним і не займався. Олена з чоловіком Миколою зберігали в ньому овочі, яблука, різні продукти та самогон. На зиму жінка квасила малу бочку капусти та, як і всі гарні господині, солила помідори й огірки.
Там і справді влітку було доволі прохолодно, волого. На одній із полиць стояла здорова свічка, її завжди запалювали, щоб все побачити, бо ж така темінь хоч око виколи. Адже після вхідних дверей, десь через метра два, стояли ще одні дубові двері, тож з надвору світло в льох зовсім не потрапляло. Одне єдине маленьке віконце було розташоване між двома дверима та й те все покрите пилом.
В хаті легке шарудіння …. Олена копошиться біля столу, в кошик збирала гостинці. Чоловік надумав сходити до рідного брата Івана, він живе на другому кінці села. Вони ж з дідом, під самим лісом мають хатину , а брат майже при долині, ближче до траси. Сам живе, дружина влітку віддала Богу душу. По всьому селі людей можна на пальцях рук перелічити.
Микола, трохи схиливши голову, сидів на стільці, зажурено заговорив,
-Другий день Різдва, а так ніхто до хати й не зайшов…. Нікому ми не потрібні.
-Що ти хочеш, на кого чекаєш? В селі молоді вже зовсім не залишилося, не той час. Ні щедрівок не чути, ні посівальників немає, життя змінилося,- підтримує розмову.
Вона повільно рухається по хаті. Добре, що вдвох, з такою думкою позирала на чоловіка. Син давно в Росії живе,сім`ю має, сварили щоб повертався та чи й послухав, каже там робота непогана, краща зарплата. А людина ж, як риба, все шукає де краще вижити.
Накривши кошика махровим рушником, знову заговорила,
-Я оце думаю, може б завтра пішов, вже обід та й ти за сніданком випив сто грамм…. Я там в кошик, одну пляшку самогонки поклала, гадаю вам досить. Та не напивайтеся, на свята всі хочуть пригостити, а ти такий, що й не відмовишся, немає сили волі. Ні, я таки тебе попрошу, щоб менше хвилювалася, хай краще завтра підеш.
Дід сердито дивився з під лоба й провівши рукою по лисій голові, хриплим голосом,
-О! Дала, вже й пошкодувала, хіба мало в льоху залишилося.
Жінка кивнула рукою,
- Та ти ж не можеш зупинитися, як в хаті є самогон, мусю ховати. Та хіба ж я скупа, он і м`ясо запечене поклала й ковбаси копченої два колечка. І пляшку самогону, з кропом варила, м`ягенька, без запаху, то ж яка я скупа, все тобі не догодиш. Краще вгамуйся, лягай відпочивай! Ще встигнете відсвяткувати, підеш завтра зранку, а нині вже обід. Чого йти в таку пору, зараз швидко темніє. А я піду в сарай, зберу яйця, два дні, як не брала.
Олена одягла стареньку фуфайку, взяла шматок хліба й вийшла надвір. Пес, махаючи хвостом, підскакував біля неї, лащився, зазирав в очі. Кинула йому хліб й весело до нього,
-Ой хитренький мій, танцюєш, заробляєш хлібчика. Ба, зголоднів! Он по всьому обійсті кістки, хто їстиме?
Тим часом дід, уздрівши, що жінка пішла до курей, наче ховаючись, одягнувся. Хапнув кошик з гостинцями й озираючись, швидкою ходою, пішов в сторону льоху. Бач, каже не скупа, а, що нам півлітра, ще сусід зайде, як не пригостити.
Олена повернулася до хати, побачила, що діда немає, від несподіванки ледь яйця з фартуха не висипала, знервувалася,
-От старий чурбан, просила ж завтра підеш, ні пішов! Це вже точно ночувати не прийде, сядуть два старих жолуді, куди в них той зелений змій лізе…..
Й поспішила надвір,
-Треба льох закрити поки не забула.
Зайшовши до хати, роздягаючись, бурчала,
- Бач, хоча б разом пообідали, було б веселіше….. Добре, що в нього є брат, а, я ж, як перст залишилася сама. Правду дід каже, нікому ми не потрібні.
Розчаровано, махнувши рукою присіла за стіл обідати. Після обіду, при включеному телевізорі, дрімала на ліжку..
Проснулася вона, вже за вікном зовсім стемніло. Нагадала, що треба закрити сарай й всунувши ноги в чоботи та накинула на голову стару пухову хустку, вийшла надвір.
Прохолодно, повівав невеликий, вологий вітер. Здалеку чути перегукування собак. До сараю йшла майже навпомацки, бурчала,
-Ото дід, казала ж, що лампа перегоріла, треба замінити, хоч кажи, хоч не кажи. Напевно треба самій замінити, але ж треба нагадати, куди я її поклала . От голова дірява….
Придивлялася до неба,
-Ні місяця, ні зірочки жодної, хай би вже сніжок пішов, охо-хо-хо...
А час спливав… Наступила ніч…
Олені не спалося, чогось гавкав пес, наче рвався кудись. Вже помолившись до ікони, хотіла вийти надвір, але тут же передумала. А, що як хтось з чужих молодиків, чи бомж якийсь, трясця їх матері, заб`ють. Отак самій ночувати, казала ж підеш ранком.
Чи спала, чи й не спала, на годиннику третя ночі. … Чула, як завивав пес, лежачи хрестилася, читала молитву . Думки, як джелі, ой Миколко хоча б біди не було, просила ж не йди. Гірше за мале дитя, а, як мене тут заб`ють. Пес, як сказився, то гавкав пів ночі, тепер виє. Хай Бог відведе від нас біду, ще б синочка та онуків побачити. Наважилася включити телевізор, щоб відволіктися від кепських думок.
Довгі ночі взимку…. Та тож хоча б зима, як зима, а це хлюпне дощ дві краплини, а снігу й морозу немає,темінь.
Нарешті дочекалася ранку. Метушиться по хаті, приготувала пічку, щоб розпалити й поспішила надвір. Обійшовши кругом хати та сараю, заспокоїлася, що все нормально, відкрила курей. Трохи здивовано звернула увагу на пса, той напівлежачи гриз кістку в самому кінці дроту. Здалеку виднілися зачинені двері льоху, підійшла ближче до пса,
-Тю і чого ти її сюди приволік? І чого не давав спати, заводив наче на повний місяць?
Пес покинув кістку й гавкав в сторону льоху. Стара придивлялася вдалечену й сердито до пса,
-Тю на тебе, чого пусто гавкаєш! Нема діда десь - то до обіду може з`явиться, хоча б тільки не напився.
Олена закінчила варити борщ, мала сходити в льох, взяти квашених помідор. Одягаючись, почула гавкіт пса й скавуління. О, напевно старий повернувся, ну й добре, чого дурепа хвилювалася. З тарілкою в руках йшла до льоху, пес гавкав в сторону городу, здалеку видніється чоловіча постать. Стара радо відчинила двері льоху і завмерла, на сходах нижче лежала купа лахміття,
-Тю коли це дід натаскав? Це треба було гріх на душу брати, на свята робити.
Вона дивилася під ноги, ступала по сходах, коли почула чхання,озирнулася назад, але в дверях нікого не було, подумала, що то дід близько чхнув. По сходах спускалася нижче, від здивування ледь не впустила тарілку. Лахміття шевелиться, з нього виднілася голова діда, він здіймався на ноги. Вона так і сіла на сходах, відняло мову, кліпала очима, від нього тхнуло перегаром.
-Оленочко, сонечко, як добре,що ти прийшла! Я так замерз, так замерз.
Розводив руками,
- Мусив самогон випити, їй Богу, як би не пив, то знайшла б мене мертвим. Стукав, кликав тебе, кликав Палкана, щоб гавкав, але ти не звернула уваги. Оце зібрав весь мотлох щоб зігрітися та так і заснув. А кошик внизу залишив, дещо з`їв.
Аж тут з надвору відволік голос брата,
-О ви обоє тут, Христос народився! А я помітив Оленка до льоху пішла, а тебе не бачив…
-Славімо його! - Відповів дід і до жінки,
-Давай я сам, що помідор набрати, чи капусти?
Стара дивилася на нього, по щоках, як горошини котилися сльози й тихо,
-Ах, ти ж бісова душа! А я думаю,чого пес рветься, заводить. Помідор набереш!
Він взяв тарілку, пригорнув до себе,
-Ну- ну живий я, живий! Хотів, ще пляшку самогону взяти. Коли до виходу, двері закриті на ключ, зрозумів, що це ти постаралася. Це ж треба, так попасти в халепу!
Їй від злоби, хотілося набити діда, але ж не розпочне сварку при братові та й ще в свято.
Іван, напевно промерз, переминається з ноги на ногу, нічого не міг зрозуміти,
-Ну ви там скоро?
Дід дружині прошепотів на вухо,
-Нічого не треба розповідати, а то буде з нас насміхатися.
Олена сердито, стиснувши губи дивилася на чоловіка,
-Набери помідор та кошика захопи, а ми пішли. Згодом, я з тобою поведу бесіду, розберуся, без свідків.
Іван з Оленою, вітаючи один одного з Різдвом, розцілувалися. Микола, тішився, що прийшов брат, в надії, що дружина заспокоїться, не буде така сердита. Зненацька чхнув, підтер рукою носа, голосно їм услід,
- Ви йдіть, я вас наздожену…. Я зараз, швидко…
І тихо, майже про себе,
-От і добре, зробимо профілактику організму, щоб ця ночівля, мені боком не проявилася. Не дай Боже захворіти.
Січень 2020р
ID:
864880
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2020 08:58:35
© дата внесення змiн: 31.08.2024 09:46:59
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
гарно ви пишете. от тільки вичитувати ще багато треба. успіху вам і натхнення!
