От де якщо не край, то, мабуть, межа:
жінко, ти стала пахнути, як чужа,
вкрилась крилом шкірястим, немов кажан,
серце смолою чорною обліпила.
Синьо тріпочуть вогники ліхтарів
в жерлі нічної тиші, і не старі —
сталі зірки та вищерблена таріль
місяця припадають вапном і пилом.
Бачиш, який нездоланний навколо ліс,
дім наш із нього виріс і в нього вріс.
Ще би стояв, та вітер сухий розніс,
вікна його примружені роздробив на
скельця... Ще стане сили боятись вдвох —
он-де зоріє вихід у темний льох:
в кожного буде кут, й невблаганний бог
не поспішить зізнатися, де драбина.
Все вона чує, знає, але мовчить.
думає — переймайся тепер, ячи,
час витрачай, обманюй, терпінню вчи —
в спини дерев вигупують злі бардини.
От де, якщо не край, то, мабуть, межа —
гостра, немов священний язик ножа.
... З льоху пустого злітає у ніч кажан,
час зупиняє
й... видовжує на години.
