Ти дивишся на мене із портрета
І радісно і сумно водночас
І я тремчу немов ламка трепета
Від погляду ламаюся щораз
Бо є у ньому щось таки від відьми
Від київської відьми із Поділь
Жінки то явно неземне поріддя
Що потребує немалих зусиль
Їх втримати як рибу у мережі
Вже наче є аж раптом гоп нема
На всі боки я розсилаю стежі
Але даремно опівнічна тьма
Навколо Вавілон але із тиші
В будинку ані віршів ні тебе
І сад щодня стає усе дикішим
А небо тьмяне антиголубе
Ти дивишся на мене із портрета
І гірко і заклично водночас
Та погляд цей як холодок стилета
Що поціляє в серце раз-у-раз
*Трепета – осика.
**Стежі – варта,сторожа,розвідка.
***В обрамленні вірша використане полотно Василя Тропініна із циклу « Дівчина з Поділля ».
