За тисячу кілометрів, втекла за дев'ять земель,
Досхочý розчиняла усмішку в поглядах інших.
Душа була схожа на вигляд степів і пустель,
А потім потопала на дно ріки – твоїм віршем.
На тисячу замків зачиняла від тебе двері,
По-новому прагнула жити в іншому світі.
Намалювала майбутнє фарбами на папері,
Й не було тебе ні в крапельці, ані в суцвітті.
Витирала із пам'яті радість, біль і розлуку,
Ховалась чимдуж, як безсила лань від погоні.
Яка ж то любов, що приносить і сльози, і муку, -
Як в тихім мовчанні зірки на небесному лоні.
Яка ж то любов, що мене до кісток обпікає
І спрага-живиця така терпентинно-гірка...
Мені б народитися там, де тебе вже немає.
Змагаюся з серцем, а серце - нестримна ріка.