Розвінчання увічненого
« Поезія – це древній Рим,
що вимагає жертв...»
За Пастернаком
Ану і я попробую... як ті,
кого на хвилі бурею занесло,
і хоч пора уже сушити весла, –
чого його гребти у самоті?
Поезія не має колориту...
заіржавіло слово золоте
старого Риму... а було круте:
патриції в чужому оксамиті,
раби-колони і живі‐убиті...
тріумфи і трофеї... вар’єте!
А на увазі маємо еліту,
або юрму, комедією ситу,
або серйозні натяки на те,
що пише геній...
мовою санскриту.
Пересміх
« Одна попробувала і...»
почалось
І я тієї ж... он-де і святі
і ті, бувало, глечики ліпили.
Хай і мені опалить сонце крила,
якщо поманять гори золоті.
Нехай сміються юні корифеї,
що ямбами писати – не моє.
Зате я їх не пхаю у хореї,
як деякі miledi & mes’ye.
І зайве не розтягую рядочки,
не муляю нікому на нозі,
а наступаю, – прошу excuse
me sorry... я така жіночна...
іронізую... і на цьому точка...
а коми упакує fantesý.
У вас вийшло.Спробували не на марно.
Не знаю, про кого саме 
(думаю,не про мене-бо мене Ви не читаєте 
