Мужайся, расєя...
Мужайся, расєя, недобрые вести.
Чекай з України найбільший “Груз 200”.
Загарбники! Тут і помре вас багато!
Ми неньку свою не дамо ображати!
Куди ж ти, расєя, послала дітей…
Тобі ж не відмитись від їхніх смертей!
Не нині - то завтра, чекай домовини,
Доставлять до батька і матері сина,
А скільки лежать безіменних під небом
Убитими там, де не було їх треба?
Вантаж цей навколішки в вас не зустрінуть,
Звичайно ж, за Родину-мать так не гинуть.
Не зможе признатися змучена мати,
Де сину її довелось воювати.
Не скаже сусідці із гордістю: “Мой
Сынок воевал и погиб как герой».
За підлість і «путість», за наших убитих,
Як в очі своїм він подивиться дітям?
Якщо повезе, і вернуться живими,
Ніхто ж їх і квіточкою не зустріне,
Ніхто вслід обдуреним, никлим, без зброї,
Не скаже: “Смотрите, вернулись герои!»
Що ж будуть вони з тим сумлінням робити?
Співати про русскую душу і пити...
Що буде фольклор у піснях прославляти?
Як мирних братів за наказом вбивати?
Хай тих, хто додому вернуться живими,
До скону буде доїдати провина.
А справи, хто винен у нашій біді
В найвищім уже розглядають суді.
Це ж треба так власний народ зневажати,
Щоб прямо у пекло його знаряджати...
Священна війна ця для нас, Вітчизняна!
Вся АРМІЯ наша героями стане!
Тож швидше, вертайтесь, беріть в руки ноги…
Буде і у нас – справжній День Перемоги!
