Він був тяжчим за сотню
Смурних африканських слонів...
І серпневих пліток натрусив
Нам із дуба на ґанок...
То барився в окопах,
То дочасно зросити світанок хотів...
Не стійкий до новин
І не ласий на СМЕРЧі ^ранок^.
Він ревів тулумбасно так щиро,
Мов сонце тримав востаннє!
Гостроносим дахам
Повико́рчував плечі до жмень...
Розперізував скроні птахам,
Поспішав на бойо́висько раннє...
Міріади прокльонів спіткав,
Не охочий до МИРУ, ^день^.
Він не бачив ірисок, какао
І струс черевичків в калюжах...
Не крутив колисанок,
Не всі спиняв кровотечі...
Не гудів стільниками,
Не кликав богів байдужих...
Він - клонований вкотре,
Знавіснілий до ЖАХУ, ^вечір^.