***
"Утікати більше немає куди" - стискаючи свою ногу, щоб зменшити біль та зупинити кровотечу, бубнів собі підніс двацяти двох річний Бухлул. "Утікати більше немає куди".
Сидячи поміж донбаських териконів в одному з окопів, що був споруджений тримати оборону Маріуполя, поміж цих проклятих присілків Донеччини, прокручував плівку своєї пам'яті, намагався зібрати всі клаптики докупи, зібрати в єдине ціле. Перед обличчям, сплила посмішка його маленького Даміра, не витримавши болю, Бахлул завив, сльози роїлись, закусивши губу, цівка крові стікала по підборіддю. Біль настільки глушив його свідомість, що здавалось прийшов його кінець. Що він тут робить?
Двадцять два роки тому, в околицях Алеппо, у сім'ї сирійського дипломата народився такий довгоочікуваний первісток. Шість років, чоловік возив свою дружину по лікарях, і всі як один говорили, що Аніса безплідна. Для жінки у мусульманських країнах, безпліддя було гірше за смертельний вирок, кому потрібна жінка, що не може дати чоловікові спадкоємця. Але батько Бахлула, понад усе на світі кохав свою дружину, і намагався її підтримати. І коли через декілька років, виявилось, що Аніса вагітна, це було благословення Аллаха за його любов. Батьки опікали свого первака, давали йому все, що він побажає, найкращі іграшки, приватна школа, вчителі французької та англійської мов.
Після першого місяця громадянської війни в Сирії, виявилось, що Саліх, батько Бахлула був одним із представників Західного Курдистану, який виступав за відділення від Сирії. Саліх розуміючи, що кінець близький, довірив дружину своєму соратнику по Організації визволення Курдистану - Абдіху, який через два дні вивезе Анісу й Бахлула до турецького кордону. Це був останній раз, коли Бахлул бачив свого батька, це був день коли він мусив його поховати у своєму серці. Могилка Саліха у серці його єдиного сина.
Опинившись в Туреччині, Аніса боялась, що їх будуть переслідувати, незважаючи, що тут не падають бомби, і життя кипить, жінка боялась, що одного разу прийдуть і по її сина, як прийшли по чоловіка. Продавши всі дорогоцінності, та знявши всі кошти, з допомогою Абдіха вони купили квитки на паром та опинились в Україні.
Маріуполь. Здавалось повинно все налагодитись. Життя повинно розпочатись з чистого аркуша. Бахлул пішов до школи, він з мамою міг винаймати квартиру та безбідно жити на гроші, які щомісяця їм перерахувала Організація, це своєрідна плата за життя Саліха. Через два роки, війна охопила Україну. Масові протести, сутички, революція Гідности, поряд знову пролунали вибухи. Політична ситуація в Україні, постійний страх за життя сина, підкосила Анісу. Жінку захворіла, за чотири роки, у віці 41 рік Аллах забере її до покійного чоловіка. Бахлул у своєму серці викопав ще одно могилку.
На другому курсі університету, за рік після смерті матері, він знайшов знову сенс свого життя. Даринка, чорноброва дівчинка, була тендітна наче квіточка, закохала його в себе з першого погляду. Через пів року Дарина завагітніла, молодята побрались. Це найщасливіші дні у життя хлопця. Ще через вісім місяців у нього народиться Дамір. Його нащадок, продовжувач роду. Удача повернулась до нього лицем.
24 лютого, він був у Туреччині, Організація вимагала допомоги, і хлопець заради пам'яті батька, пішов його слідами. Час від часу виконував таємні доручення. Дізнавшись з новин, що в Україні війна, він почав телефонувати Даринці, яка змогла його заспокоїти, що вона з сином у безпеці. Бахлул першим рейсом вилетів до Варшави, авіасполучення з Україною було повністю перервано. За три дні коли він нарешті дістався до Києва, його зв'язок з сім'єю було втрачено. Маріуполь був повністю без зв'язку, почались запеклі бої. Знайшовши волонтерів, що везли туди гуманітарну допомогу, він напросився з ними.
Бої точились по всій країні, росіяни масовано наступали. Його Даринка та Дамір зараз в епіцентрі самого пекла. Йому залишалось тільки молитись, вірити та їхати до них. Дорога з Києва до Маріуполя у них зайняла шість днів. По дорозі вони бачили сотні зруйнованих будинків та десятки загиблих людей. Поки росіяни окуповували перші українські міста, Бахлул продовжував молотись.
Потрапивши нарешті до Маріуполя, його спіткало нечуване жахіття. Будинку де він прожив останні десять років вже немає було, як і його Даринки.
Тиждень пошуків, і все марно. Сусідка, яку він знайшов, гірко заплакала та сказала, що його сім'ї більше немає. Ракета прилетіла прямо в будинок, Дарина з сином опинилась під завалами, рятувальники намагались їх знайти, але слідом впала бомба.
Бахлул був вимушений у своєму серці копати ще дві могилки. Зранене серце хлопчака, стало цвинтарем.
В думках Бахлула була лише помста. На підконтрольній Україні частині міста, він записався добровольцем до армії. Втративши сенс життя, він бажав лише помсти, хотів голими руками задушити кожного росіянина, що відібрав життя його сина та дружини.
Зараз він сидячи тут, поранений і морально знищений, відвідав кладовище. "Утікати немає куди". Смерть була з ним поряд. Життя Бахлула потихеньку підходило до кінця.
За шість годин його серце зупиниться назавжди, хлопець так більше і не побачить своєї Даринки з синочком.
В той час коли перед очима юнака прокручувалось все його життя, десь в підземеллі Азовсталі Даринка, заспокоювала Даміра.
Гойда, гойда-гой ніч прийшла до нас,
Діточкам малим спатоньки вже час.
Рости, хлопчику, з вишенькою враз,
Хай не скупиться доленька для вас.
ID:
965562
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 13.11.2022 16:19:43
© дата внесення змiн: 13.11.2022 16:19:43
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат
Вкажіть причину вашої скарги
|
