І хай би як там не було, який неблагодатний фатум,
І хай би що б там відгуло, в що б доля захотіла грати,
Ти знай одне, – і в цім тобі клянусь –
Ти знай одне – я завше повернусь!
Які б мені услід мели сніги, які лукаві не були би ночі,
Ти відшукай в пітьмі мої сліди, і угорі – ті щирі сірі очі,
Що з доторком щасливої журби,
Й за мороком очей моїх – іди!
Хай буде літо і раптова осінь, й листом опалим доторкнусь плеча,
Й твої слова, тужливим відголоссям, для мене стануть мов ота свіча –
І вб'ють пітьму, засівшу в голові.
З всіх душ одну ти пронеси в собі.
І хай зима, з якої почалося, покриє білим рани – то не сіль.
І хоч би хто торкавсь твого волосся, і хай який п'янкий не був би хміль,
– Це неважливо – серце не впусти!
Травнева злива змиє всі гріхи.
І хай би як там не було, який неблагодатний фатум,
І хай би що б там відгуло, в що б доля захотіла грати,
Ти знай одне, – і в цім тобі клянусь –
Ти знай одне – я завше повернусь!
29.11.22
Миттю згадалося:
"Мальчик создан, чтобы плавать,
Мама - чтобы ждать..."
(Вера Инбер)
Щемно. Так прощаються з найдорожчим. Так і з самим собою прощаються - колишнім, дитинним.
Макс Дрозд відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а мені чомусь після прочитання написаного згадалося:
"И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
Когда уходите на миг..."