Приснився сон, що я помер,
І голос чув: «Душа забута
Твоя в чистилищі тепер,
Вернись в життя – їй дай спокуту.
Коли зжовтіє лист в лісах
Й закрутить вітер без упину,
Ти будеш там бездомний птах».
Ну й що! До неї я полину!
«О ні! Будь деревом старим,
І буря лист твій зловороже
Скошлатить подихом своїм».
Хай так! Її укрити зможу.
«О, серце любляче, тоді
Ляж каменем на стежці скраю,
Щоб заважать її ході».
Дарма! На мене хай ступає.
«Безумцю, – голос тут прорік, –
Кінець прийшов вже цій розмові,
Ти знов живи, як чоловік,
Та будеш без її любові!»
François Coppée, Purgatoire
J’ai fait ce rêve : — J’étais mort.
Une voix dit : « Ton âme impie,
En un très misérable sort,
Va revivre, afin qu’elle expie.
Dans le bois, qu’octobre jaunit
Et que le vent du nord flagelle,
Deviens le passereau sans nid.
— Merci ! Je vais voler vers elle.
— Non ! Sois plutôt l’arbre isolé,
Et, dans l’ouragan qui s’irrite,
Tords ton feuillage échevelé,
— Soit ! Il se peut que je l’abrite.
— Alors, cœur plein d’amour humain,
Sois le caillou que broie et roule
Le chariot sur un grand chemin.
— Qu’importe ? si son pied me foule.
— Insensé, » dit enfin la voix,
Qui gronda pour cet anathème,
« Sois donc homme encore une fois,
Et revis, mais sans qu’elle t’aime ! »