Є на небі, у Бога в раю,
Сад чарівний, що вічно буяє.
Кожне дерево долю свою,
На землі із народом єднає.
Коли добре народ пожива,
То і дерево цвітом залите.
А як ні, то всихає листва
І додолу летить, ніби вбите.
Там калина росла у саду,
Зелен-листя мільйони звисали.
Відчувала рідненька біду
І коріння слабке ледь тримало.
Другий рік у раю листопад
І калина, мов дівчина плаче.
І не тішить її райський сад,
Бо народ відчуває і баче.
Як найкращі до неба летять,
Своє тіло за волю поклавши.
І гілки у калини тремтять,
Листя падає не цілувавши.
І чекає калина той час,
Як народ України зміцніє.
Лиш тоді, від червоних прикрас,
Її гілля в раю зарясніє.
15.11.23р. Олександр Степан .