Прихилюся до тебе, чарівниченько осене,
до близької подр'уги своєї давньої,
розплела ти мені, мов вербиченькам, коси,
сивини упустила на корінчики ранньої.
Заквітчала ти айстрами подаровану доленьку,
заспівала мені тихо пісню в принишклім саду,
мов голубочку, я відпустила тебе на воленьку,
на прощання сказала мені: «Завтра знову прийду».
Я до ранку чекала тебе у саду на стежині,
ти не йшла – напинала багряні свої паруси,
залишила мені тільки кетяг червоний калини
й мов художником писані, багряні картини краси.
Я стояла одна, ти була уже зовсім далеко,
запливала твоя каравела в білесеньку гавань зими,
вже давно відлетіли у теплі краї і лелеки,
і зима вже змахнула, мов біла лебідка, крильми.
Морозець чепуриться, вечори вже холодні й світанки,
я із саду без тебе схвильована з щемом у серці іду,
ти пливеш, моя осене, до грудневих посріблених ранків,
залишаєш надії на зустріч в вересневому айстрів саду.
