Запис 2
Почалися дзвінки. Посипалися смски. -Як ви там? Ви це чуєте? Бачите? Цілі? Будинок не зруйнований?
- В порядку. Чуємо. Бачимо. Живі. Стоїть на місці.
Сон безслідно розчинився в потоці дзвінків і новин.
Почалася війна. Війна 21 сторіччя. Довготривала, затяжна, яку намагалися подати як таку, що ось за тиждень-два, потім місяць - два, а там, де місяць-два, і років через 2-3, точно закінчиться.
Заспокійливе від Арестовича тоді багатьох заколисувало. Але минав тиждень, за ним другий, третій. Рахунок пішов на місяці і врешті на роки.
Минав хміль від заколисуючих ефірів, як зник врешті й сам Арестович. На зміну поступово верталася до більшості тверезість мислення. Що ж треба менше дивитися телевізор і виступи всяких там експертів, та самому вдаватися до аналізу ситуації. Об'єктивніше виходитиме. Але все це потім. Ішли тільки перші дні вторгнення, і маховик війни поступово набирав обертів.
Містом ганяв танк. Проскочив, гад. Але був він наче дичина, на яку відкрили полювання.
Не вгавали друзі, кликали ближче до себе. У повідомленнях відчувалася відверта паніка. Підтримував, як міг, словесно. Хотілося задавити цю паніку в зародку. Щодо приїзду, не обнадіяв: -Дорога до вас закрита, у передмісті точаться бої, транспорт за місто не ходить. Лишаюсь на місці.
-Ой що буде! Ой, наступають! Танки!
Аж зануртувало щось всередині в мене від тієї паніки. Захотілося відповісти якомога різко й ствердно.
-Дивись новини! Палять ті танки! Громлять Таманську дивізію!
-Таманську дивізію? Хто?
- Те не Дід же Піхто! Наші!
Заспокійливе мовчання на деякий час. В ефір проривється тітка дружини.
-У нас все трясеться! Будинок ходором ходить! Проїхали танки!
- Хапайте, що можете, та їдьте до нас!
За одно підбираємо й тещу докупи. І як у тій казці про рукавичку тепер.
(далі буде)
