І маючи, навіть, відверті «порухи» Душі, ми не здатні на спонтанні дії… Вбиваємо усі свої надії…
Що це? В глибокій сплячці «раціо»? Чи нездатність до думок і почуттів субординації?..
Братаючи свій мозок з серцем, міксуємо цемент і глину в дитячому цеберці…
Чому врізаєм крила, які ще й не прорізались, лиш засвербіли?!
А мо’, то мозку Долі забаганки, лоскотно-п’янкі забавлянки, що ні до чого не ведуть?..
Коли, в якому місці, на якій життя хвилині ми обираєм Путь?..
Чи обираємо?!.
Ми ж, живучі іще, уже вмираємо…
Спочатку, доведенням до самогубства, ми ліквідуєм пуповину Долі, потому й паростки Душі, вбиваєм залишки чуттєво-кволі.
Ми ампутуємо усе, що ще так солодко щемить, щоб потім дуже не боліло…
І все дивуємось: «А що ж нас вбило?!»
Чи не втямки, що кауза усьому – МИ САМІ?!
05.ІІІ.10
03:45
