…
– Ти гавориш такою чистою українською мовою(1),
- сказав ще злегка знайомий нічим не примітний співбесідник.
Він, напевне, почув мої попередні слова, на які я й сам
уваги не звернув.
Я здивовано посміхнувся, розвернувся до співбесідника
обличчям, поглянув йому в очі. Він гиготів дещо розгублено, але
з вигляду помітно було, що повністю впевнений у своїх словах.
Чомусь я мимоволі оглянув місцевість за його спиною, цим
часом роздумуючи над таким доволі рідкісним та оригінальним компліментом.
– Зрештою… Хм… Дякую! – немов виправдовуючись, відповів я.
– Нє, ну, серйозно! – співрозмовник все-таки вирішив свою
думку аргументувати. Він продовжив: От у мене є знайомий юрист.
Ну, він вже відучився. Ну, я й не знаю, де даже . Але він от так
само говорить, як ти. Так чисто. Кажуть у Львові ше(2)
так балакають. Тільки от той мій друг, він же он який старший.
Чесно кажучи, було приємно чути такі слова, а й навіть тому,
що далеко не щодень таке й почуєш.
– Що ж…- продовжував я виправдовуватися. – Я ж народився на
Україні. На Україні жив, живу, й житиму!.. напевно.
– Нє, ну, канєшно(3), воно так, але от у
мене на районі…- мій співбесідник за час свого своєрідного монологу
намагався активно жестикулювати, хоча пакет, що бовтався на правій
руці явно заважав йому це робити, - зовсім ніде такого не почуєш.
Ну там такого нікому й не нада(4). У нас ше й
до того – десь через два слова – матюки…
– А знаєш, - перебив я його, - зараз таке скрізь, - і
посмішка на лиці плавно перетворилася на серйозну гримасу. –
Взагалі-то й я міг би зараз брутально лаятися, але ж не роблю
цього. Хіба ж погано, що я настільки сильно люблю українську?!
– Нє, нічо’ не маю проти. Це – добре, шо ти так говориш.
Це навіть треба усім так говорити… Ну, але ж…
1. (спаплюженою українською) – «навіть»
2. (спаплюженою українською) – те ж саме, що й українське «ще» [шче>, проте «ше» звучить приблизно [ше>. (те ж саме зі «шо»)
3. (спаплюженою українською) – «звісно» або «звичайно»
4. (спаплюженою українською) – «не потрібно»
