Кожен із нас поет, і кожен – убивця. Тільки хтось убиває поезію в собі, а хтось холод душі.
Я народилася з кохання – зі світлу, німбу життя. Із саме того, що буває лише раз, зате до радості пекучим, навічно пам’ятним, болюче незабутнім, найсуттєвішим і чистим, – з першого.
Я народилася з юності – найкращої подруги любові. О так, з того часу, коли босоніж крокуєш життям, цілуєшся з наївністю і вірою, кохаєшся з відчайдушністю.
Отже, я плід кохання, тому можу вважати себе повноцінним напоєм хмільного щастя.
Я народилася, коли мої батьки УСВІДОМИЛИ їхню залежність один від одного, коли у них виросли крила, у голові витанцьовували метелики, майбутнє вінком сплелося на їхніх головах.
Я розпочала своє життя тоді, коли моя матуся стала янголом. У неї виросли крила, і вона взлетіла, піднявшись над світом. Отак, ті очі справді окриляли, губи змушували вмерти. Вона пила нектар богів – його поцілунки, засинала на хмарах – його грудях, мала надприродню силу – його.
Моя матуся стала янголом. Посвячував мій татусь. І тоді народилася я (мабуть, небесна істота).
Так ось: я народилася з симбіозу першого щастя, першого болю, перших сліз, що ними плаче серце, і першого польоту. Я маленька істота, мати якої, - перша любов.
Хто мої батьки? Найщасливіші створіння на землі (принаймні, були). А якщо їхнє серце літає десь на восьмому небі, то і я безмежно щаслива за них.
З чого починається будь-яка історія? Зі знайомства. Проте моя матуся задовго до зустрічі побачила мого тата і чекала на нього. Просто якось теплий ніжний вітер нашепотів їй на вушко мрію, і вона чекала на неї. Чекала у пекучому сумі і мокрому болю, у засніжених буднях, чекала вперто до останнього. Вона знала, що колись він прийде нізвідки, раптово й навіки.
І він прийшов… нахабно відчинив двері, не подзвонивши, зручно розмістившись у її серці.
Назавжди.
Просто йшла кудись. Мертва. Божевільна песимістка. Він прочитав її серце і не зміг пройти повз. Нічого не боявся і не зміг пройти мимохіть смерті, наважився боротися з непереможеною. Ті очі, в яких він кохався, плакали мертвими слізьми, але він зумів знищити всі сліди і навіть тіні тих крапель її душі.
Спільні друзі… знайомтеся… привіт? Про себе? Я… чому самотність?...
І понеслося. Розмови від Сибіру до Гаваїв, з Анарктиди до Африки. Розмови, слова
Що таке час? – він і вона.
Що таке відстань? – він і вона
Що таке щастя? – він і вона.
Він починався з неї, вона ним закінчувалася.
∞
він
∞
вона
∞
Вони
Він розчинявся у ній, вона у ньому. І саме в один із таких днів з"явилася я. мої батьки були двома притоками, що злилися в одну могутню річку і я, наче Афіна з піни, народилася з кохання.
Моя матуся ще не підозрювала, що отримала такий подарунок. Вона продовжувала зникати між дерев, рахувати холодні зорі, ліпити з сонячного проміння картину щастя.
Вона продовжувала жити люблячи, а, отже, залишаючись найщасливішою у сумбурній Галактиці черствих.
А потім з найщасливішої моя матуся перетворилася на най-, най-, найщасливішу особу… завдяки мені. Вона дізналася, що у неї є я. Як вона зраділа! Я ледве не померла від цього надмірного щастя.
Матуся плела мені віночок із зірочок, запам’ятовувала кожне биття мого серця, кожен порух моїх крил. І тоді ми навіки з’єдналися і розчинилися одна в одній.
Щовечора ми вели солодкі бесіди. Як я любила слухати матусю! Її чарівний голосочок полонив кожним звуком. Саме тому її колискові народжували у моїй душі янголів. І я літала.
А ще я обожнювала той парк, де ми з матусею шукали щастя і знаходили його на тій лавиці у найвіддаленішому закуткові. Ми так любили там сидіти! А зверху падала ніжність – блідо-рожеві листочки, повітря духмяніло свіжістю.
Оті хвилини, проведені з моєю матусею, виявилися найпрекраснішими у моєму недовгому житті.
А потім моя мама розповіла моєму татові про мене… не знаю, як писати далі. Татусь спочатку мовчав.
Здавалося, вуста його хтось зачинив на вічний замок. У очах шалено змінювалися думки: то гріли мене, мов сонечко, то заморожували, як лід, і, зрештою, перетворилися на міцну непрохідну стіну. І стало мені невимовно страшно. «Це все…» - шепотіло щось у грудях. І це щось мало невдовзі припинити своє існування.
- Я стану… татом? – мені знов стало тепло. На мить. А потім ущухла і розвіялася будь-яка надія рятунку. – Кохана, невже нам погано вдвох? Невже нам бракує щастя? У нас все так чудово. Навіщо руйнувати будинок, який ми так довго створювали.
Він говорив з якимось острахом, ніби невпевнено ступаючи і боячись, що ось-ось провалиться.
- Що руйнувати? – вже у відчаї сказала матуся, і я не знаю, хто з нас двох бився більше у передсмертних конвульсіях.
- Ти ще така наївна, моя дурненька. Ще сама дитина. Тобі ще вчитись треба. А пізніше – чесне слово, обіцяю – у нас буде ціла купа маленьких щасть. – Це останнє було сказане з якоюсь дивною радістю.
- Навчання… робота… гроші… А жити коли? Я не хочу розчинятись у цій рутині, обламавши собі крила. Я не можу стати вбивцею, – (якесь страшне слово), – і матуся ніжно погладила мене.
- У нас ще буде багато таких янголяток. Чесно-чесно, але не зараз, розумієш. Що скажуть твої батьки? У мене робота тимчасова. Де ми будемо жити? Наш янгол так не зможе!
- Я не можу стати вбивцею, - тихо прошепотіла матуся, наче сама до себе.
- Кохана, ти що? Це ще лише клітина, це не вбивство.
- Я вб’ю янгола – майже беззвучні слова сказані до себе самої.
Татусь обійняв матусю і вирік:
- Ось і все.
Зруйнувався мій світ, так і не побачивши світла.
Того вечора я відчула, що моя матуся любить мене як ніколи раніше. Тепер я знаю: так люблять востаннє. І від цьому було і добре, і щось пекло всередині (це було моє перше знайомство з болем).
Бідна матусина подушечка! Їй довелося пережити натиск могутньої річки, вода якої – солоні краплинки.
У ту ніч руйнувалися небеса. Сонце почало меркнути. Кров, що її приносила смерть, потекла у ріках замість води. Знову любов померла за людські гріхи.
Я відчувала, як вогонь, що спалював мою неню, знищував мене. Чи грів? Я любила. І від цього було ще важче покидати все.
А ніч обікрала нас з матусею. А ранок мав зробити порожніми, а він виконує обіцянки.
Ми прощалися, але знали: ніколи нікого не любитимемо сильніше одна одної.
А потім…
Я померла. Це найменше нещастя. Я зробила боляче.
Я стала вбивцею
Руйнівницею надій
Рушійною силою смерті
Вічну печаль принесла я у матусине життя.
Убила всі мрії.
Я… я.. я. Я!
Любила і безсердечно згубила її, відібрала можливість народити ще колись янголятко.
Я!!
Уже наверху (Боже, чому не відправив ти мене вниз?)
Я бачила, як у матусі опускалися крила, як вона поволі в’янула, самознищувалася і ніколи нікого не зуміла любити більше, ніж мене (навіть тата не змогла) – я вбивця.
Я завжди любитиму її більше за все.
Як і вона мене.
Я померла від любові, що не змогла потоптатися рутиною, взлетіти над прозаїзмом. Вона занадто філантропська і беззахисна.
Автор:
Ще ненароджене янголятко,
Яке так хотіло принести щастя у цей світ.
ID:
226865
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.12.2010 18:12:11
© дата внесення змiн: 01.02.2011 19:49:13
автор: Діана Буцко
Вкажіть причину вашої скарги
|
