Сонце повільно підіймалось над горами, золотило й без того жовтогарячі верхівки дерев. Осінь - вона і в Карпатах осінь, тут не посперечаєшся. Листя, здавалося, от-от зірветься вниз під натиском сильних поривів вітру, які ніяк не гармоніювали з таким ще по-літньому теплим сонцем. Це нічого, що надворі середина жовтня, що вже незабаром почнеться період холодних затяжних дощів, які несуть з собою не лише неприємний холод, а й розуміння невідворотності зими. Зараз золота пані лише частково завоювала свої позиції, вона тільки починала грати свою, давно вже вивчену до дрібниць, партію.
Соня любила осінь. Ні, зовсім не тому, що з’явилася у цьому прекрасному світі 17 років тому саме тоді, коли сонце поділилося своїм золотом із природою, забарвивши усе навколо в найрізноманітніші відтінки: від блідо-жовтого аж до яскраво-оранжевого, а подекуди навіть коричневого. І не тому, що осінь, завжди така щедра на дарунки, не обділила і Соню – волосся дівчини було золотистим і зовсім трохи рудуватим. Але поєднання цих двох кольорів було просто вражаючим. Здавалось, Соня була сама по собі втіленням того, що ми іменуємо «золота осінь».
А любила цю пору року золотоволоса тому, що саме одного от такого сонячного осіннього ранку кілька років тому вона вперше побачила цей схід сонця, який відтоді на покидав її жодного дня, і зрозуміла – цього разу вона залишиться тут надовго. Не втече через пару місяців, як завжди похапцем збираючи нечисленні свої пожитки, не уникатиме банального знайомства з кимось (от із сусідами, принаймні), а зможе нарешті відчути себе «вдома» - без всяких "як", "майже", "практично", - а саме вдома.
І це було так. Щоправда, не настільки довго, як хотілося б…
P.S. цей уривок мав би бути початком чогось, що так і не написалось. А от він залишився. Не судіть строго, проза - не моя стихія)))
