Веселий студент,
Веселої вдачі.
Такий прецедент –
Святкування на дачі.
До ранку гуляння,
Незнайомі дівчата.
Година кохання –
Закінчення свята.
Все швидко минуло
І швидко забулось.
Любов не відчули,
Пішли й не вернулись.
Це випадок звичний,
Такі ідеали.
Та огляд медичний
Пройти наказали.
І все ніби класно,
У нормі, в порядку.
І з серцем прекрасно –
Робив же зарядку.
Та раптом дзвінок –
Це “білі халати”.
– “Вернися синок,
Щось треба сказати”.
Звичайно прийшов.
– “Хвилинку чекайте.
Десь лікар пішов”.
– “Заходьте. Сідайте”.
І серце з одного
Розбилось навпіл,
Від слів “головного”
– “У вас знайшли ВІЛ.
Але не хвилюйтесь.
Не треба, не плачте.
Спокійно лікуйтесь.
Так сталось. Пробачте.
З цим люди живуть,
Живуть непогано.
В вас довгий ще путь.
Вмирати зарано”.
Та хлопець ридав.
Боявся, злякався.
Він добре вже знав,
Що в сіті попався.
Усе зрозумів –
Важка це хвороба.
– “Я жити не вмів –
Пропаща особа”.
А далі, що далі?
Куди і до кого? –
Ховатись подалі
Від світу чужого.
Та він не ховався,
Від нього тікали.
Бо кожен боявся –
Лиш крики лунали.
Один-одинокий,
Всім стадом забутий.
Бо світ цей жорстокий,
Ти в ньому закутий.
І біг від усього –
Лиш сльози і сцени.
А в наслідок цього –
Порізані вени.
Забруднена кров
Стікає у воду.
Вже майже пішов
Шукати свободу.
Але хтось побачив,
Ту тяжку годину.
Бог знову пробачив
Маленьку людину.
Й лікарня нова
І “білі халати,”
І знову слова –
“Зарано вмирати!”
Та викрикнув сміло
– “А жити для чого?
Яке ваше діло
До горя чужого?”
Нічого не вчув
На своє запитання.
Лиш смуток відчув
І біль, і страждання.
Та раптом побачив
Довгі коси дівочі.
Й одразу відзначив –
Заплакані очі.
– “У тебе щось сталось?” –
Спитав він у неї.
– “Так. Життя обірвалось.
Всі стерлись ідеї.
Хвороба та сама
Мене убиває.
Зачинена брама.
Шляху вже немає”.
Знайшли спільні теми
Для бесіди хворі.
Одні в них проблеми
І будні суворі.
Всю ніч говорили
Про свої симптоми,
Про все що творили –
Заснули від втоми.
І хлопець забув,
Забув про страждання.
Всім серцем відчув
Солодке кохання.
І очі кохали
Таку саму хвору.
Вже разом долали
Хворобу-потвору.
І жили щасливо,
І довго, напевно.
Дивились сміливо
В майбутнє непевне.
Звільнились з оков,
І з пазурів звіра.
Бо там де любов –
Там надія і віра.
Не всім так вдається утриматися на цьому світі,як Вашому герою.А ось ці рядки:"Від нього тікали.
Бо кожен боявся –
Лиш крики лунали." То не тільки хворих на ВІЛ так бояться...Люди забувають,що ніхто в цьому світі ні від чого не застрахований.Дякую за гарний вірш,друже
Бойчук Ігор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, дійсно суспільство віддаляється не тільки від хворих на ВІЛ, але мені здається що від них стараються сховатись якнайдальше (є випадки коли не приймають у дитсадки та школи дітей із цією недугою, не приймають на роботу, навіть першу медичну допомогу бояться ннадавати), тому я й вирішив написати вірш на цю тему. Дякую вам за підтримку та хороші слова!