«Танцюй для мене зараз» -
сказав, як відрізав
і п’яними очима почав роздягати
мої стегна.
Благати про щось більше,
ніж просто танець,
він ніколи не вмів,
тому,
я маю сама здогадатись:
піти, чи мовчки роздягатись.
Чому так сумно грає вініл?
Чому ледве ворушаться твої вуста?
Чому вибору немає ні в кого?
І коли ліжко моє перетворилося на твій дім?
Ти не відповідаєш на мої питання,
простіше не чути слів,
простіше торкатися спини,
теплої від твого подиху,
мокрої від моїх нервів.
Благати про щось більше,
ніж просто поцілунок,
він ніколи не вмів,
тому
в кімнаті немає нічого,
окрім неохайно скинутих светрів,
які електризують на руках волосся.
Ми наче обмащені в медові,
солодкі, і нам важко піднятись.
Стіни, здається, заростають мохом,
і обом відразу це не може просто здаватись.
Твоє підборіддя колюче,
моє – подряпане і щасливо пече,
«Танцюй для мене ще раз»,
знову чую, знову, знову..
За вікном двадцять перша весна,
а я досі грію твоє плече.
