|
Я мужчина сорока п’яти років. Я мешкаю в Парижі. У мене довге сиве волосся та сірі очі. Я кульгаю на праву ногу і в руках у мене палиця з головою кобри, яка дуже зручно лягає у виїмку на долоні. На вуличному протязі тріпочуть поли мого брудного та вже давно завеликого сірого плаща, а кістляві ноги прикривають старезні штани. (Варто їх замінити новішими). Кістляві не лише мої ноги, я весь подібний на скелет, можливо через проблеми з алкоголем чи наркотиками. А ще в мене суха шкіра, уся покрита венами,що випирають на поверхню. Усе це додає мені двадцять років до мого справжнього віку, а тому мене легко спутати з безхатченками, які щодня сидять під стінами Лувру і випрошують грошей на «життя». Та не зважаючи на це у мене ще залишився талант.
Я – художник. Вільний художник. У мене все вільне: вільне мистецтво, вільна любов, вільний секс. Я ВІЛЬНИЙ! Хоча…ні! Я не вільний. Моє серце належить жінці, ні, навіть не жінці, дівчині. Досить юній чортівці з зеленими очима, рудим волоссям і з запахом м’ятного чаю. Я вперше закохався в неї на кладовищі Пассі, вона була вся в чорному, така собі невтішна жалібниця, з того часу я закохуюсь в неї при кожній нашій зустрічі. Вона – відьма. Не та, яких багато, а та, яка справжня. В неї теж талант, вона уміє пускати з очей іскри. Ті іскринки можуть підпалити будь що: дім, людину, серце… Я теж попався. Тепер я її раб. З того часу я увесь належу лише їй. Моє мистецтво лише для неї та про неї. Вона моя муза, моя альфа та омега, інь та янь.
Я довго не міг звикнути до того, що серед усіх хто є біля неї, серед усіх, хто ладен лежати в її ногах, серед молодих, красивих, багатих та перспективних вона обрала мене: сивого, сутулого, бідного і навіть невільного художника. Як би тоді вона не поглянула на мене я б навіть не замітив її, та тепер не можу без її очей. Більшість вечорів ми проводимо разом. Я сиджу на підлозі біля її ніг, розказую про людей, яких бачив сьогодні на вулиці, розповідаю про життя моїх знайомих історії які мали б її розсмішити, а вона грається моїм волоссям і ще жодного разу я не чув її сміху. Вона ніколи не сміється і майже ніколи не розмовляє. Вона просто слухає і грається моїм волоссям. Вона найрозумніша жінка з усіх кого я тільки зустрічав у своєму житті. Нехай не говорить, нехай не сміється з моїх смішних розповідей, нехай, можливо, навіть не хоче слухати мої історії, головне, що вона дозволяє класти мою голову їй на коліна. Мені більше нічого не потрібно. Я навіть ніколи з нею не кохався. І не через те, що я її не бажаю, чи через те, що вона не підпускає мене до себе, просто для цього немає потреби. Люди займаються коханням для того аби зблизитись, а ми з нею і так близькі. Ми немов усе життя прожили поруч. І так, я її бажаю, та боюсь осквернити її відьомську чистоту своїми рабськими доторками. Лише коли вона іде, я дозволяю собі потайки мріяти про неї. Я навіть уявляю собі , що сьогодні вона могла голою лежати біля мене. Я міг пестити її розкішне кучеряве волосся, вдихати аромат свіжо запареного м’ятного чаю, яким пахне її шия, та лежати поруч, з нею. Ці думки породжують сильне бажання і я віддаюсь іншим. Інші дають мені секс, вона ж дарує мені кохання.
І сьогодні я отримаю кохання. Я вже майже дійшов до своє майстерні. Вона мабуть мене вже чекає. Таки так, ось я вже бачу блиск її пальта. (Варто буде колись запитати, чому в неї таке блискуче пальто. Воно сяє навіть тоді коли немає сонця. Та й чи може так сяяти чорний колір?). Перше, що я роблю, це цілую її руку. (Яка вона гаряча!). Потім ми спускаємось дерев’яними сходинками до мене в майстерню, яка розміщена в сирому підвалі. Я вже традиційним жестом показую на стільчик, який змайстрував спеціально для неї, вона має на нього сісти аби я міг насолодитись її обличчям. Беру стару дошку, кладу на неї шмат паперу і малюю мою Амелін, Амі, Амелі, Мелі… Ці риси облицця, ними лише милуватись та їх лише малювати. Очі… невже в жінок можуть бути такі очі. Та що там в жінок, в людей таких очей бути не може. Старий дурень, вона не людина, вона моя Амі.
Вона повільно встає і так само повільно підходить до мене. Сьогодні її губи підведені червоною фарбою. (Потрібно спитати чому вона підмальовує губи простою фарбою). Витягує з волосся дерев’яну заколку (Вона так і не подякувала за неї. Наскільки пам’ятаю, це був мій перший подарунок їй). Її локони хвилями лягли на плечі, кілька з них зачепились за кінчики уст. Вона нахилилась до мене і поцілувала. Ніколи не думав, що фарби можуть бути такими гіркими. Від цієї гіркоти в мене меркне в очах.
Я прийшов до тями в неї на колінах. Вона гладила моє волосся. Я отямився тільки від того, що мені не було чим дихати. Таке відчуття немов би я тону. Хоча ні, нігде нема води. Що зі мною? (Чому її губи були гіркими?)
— Ти мене отруїла? – Я не впізнав свого хриплого голосу.
— Я тебе не труїла, я подарувала тобі вічність – говорила моя Амі рідко, про те, в неї був чудовий голос. Мабуть такі голоси і мають бути в справжніх відмочок.
— Ти заважаєш бути мені щасливою, а без мене ти не творитимеш. А так ти матимеш цілу вічність в спокої. Ти ж радий померти на моїх руках, коханий?
Я вже не маю сили відповісти. Звісно я щасливий. Я готовий до усього, головне, що на її колінах. Тепер я розумію, що померти, це немов заснути трішки швидше і на трішки довше ніж зазвичай. Я навіть не хочу робити останнього вдиху…
— І тоді я прокинулась. Дивний сон, правда коханий?
Він нічого не відповів, лише подивився своїми зеленими очима і поцілував в губи.
ID:
446036
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.08.2013 12:23:46
© дата внесення змiн: 29.08.2013 12:24:44
автор: Ольга-Леля Музичка
Вкажіть причину вашої скарги
|
