Я вічно боюсь пустоцвіття розмов,
Отруйних по вінця саміцькі,
Про те, що в хоралі вселенському мов
Не линути мові вкраїнській.
Я весь з українського:так говорив
Мій рід, українська родина.
І легіт проліття летів з ранніх нив,
Мені говорив: –Ти людина…
Усе ж деформацій чужинських боюсь –
Пре мовна троянська умовність!..
Та встали з могили Шевченко і Стус:
–Навіщо Вкраїні двомовність?!
–Навіщо нам польська, російська, коли
Вкаїнська родинна і рідна?!
–Чому українці мовчать, як воли?
–Чому Україна зажурена, бідна?
О слово вкраїнське! Живи і дзвени
І скарбом серцевим промінься!
Пора боронить рідну мову, сини,
Єдину-одну!
Українську!!
