Мої думки, оголені дерева,
Гілками присягають висоту
І паморозі стружка металева,
Здіймаючись, згасає на льоту.
А спогади – захекані хлопчиська ─
Вже вкотре повертають у Різдво,
Де світ дитинства, як ніколи, близько,
Де з вітром неприборканим удвох
Розхитуємо гойдалку скрипучу ─
Аж п’ятами торкаємося хмар!
На прутику різдвяну зірку кру́чу,
Усівшись на засніжений димар…
І пряники розвішую медові,
Стрічками почепивши за гілки.
Тут відлиски на шибці кольорові
Мені малює місяць від руки.
Вкладає бабця казку сизооку
В картатий вузлик: “Спи, дитино, спи…”
І серце розбігається з півкроку,
В сузір’їв позолочені снопи
Пірнає легко, тоне в мерехтінні,
Вбирає в себе зоряний пилок…
На стику часових космічних ліній
Відлунює кожнісінький мій крок…
Минуле там розсипалось, мов сонях,
Насінням перепріло в рукавах…
І тільки пам’ять гупає у скронях,
Вривається у сни мої безсонням,
Як посвіт із далекого Різдва.
Твої цікаві образи воскресили в моїй уяві спогади про дитинство Яка прекрасна була пора і найкращі свята - були новорічні, різдвяні... Блискучі від радості і щастя очі, щічки від морозу рум'яні, небо магічне, зоряне і п'янкий запах сосни чи ялини...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вдячна, пане Євгене! За все! Бажаю Вам і журналу *Дніпро* щасливого Нового року і світлого Різдва! Хай благословляє Вас Господь на нові злети і творчі успіхи! З прийдешнім Вас!
Свято наближається, свято наближається... Чудовий вірш! Сповнений передчуттів Різдва, що дійсно з року в пік нас повертають в ностальгію і щоразу дивують по новом! Браво!