Я повернулась. У притихлий сад,
Який ще пам'ятає нашу юність,
Заходжу, мов у світлий вертоград,
Пірнаю в спогадів духмяних буйність.
Криваві олеандри вийшли на парад,
Мала голубка туркає в каплиці.
Іще раз я побачу це навряд -
Блакитна смерть зорить в мої зіниці.
Міліє, заростає рястом став,
Колише сонце, сколоте на друзки.
Як ти живеш, коханий, яким став,
Припнувши свою душу на мотузку?
Її впізнає ще старезний бук,
Який гойдав моє зболіле тіло,
Кора тримає ніжність наших рук...
Її з тобою пестили несміло,
Коли саджали той малий квітник,
Де будуть бавитися наші діти...
Тепер тут пустка. Сон ізник.
І з кожним днем вся тяжче жити.
Обвитий тишею,занепада палац
В химерних поцілунках тріщин
І проростає виноград крізь плац,
Дереться по стінах все вище й вище...
Як рясно розрослась шипшина!
Дарма колись ти знищив мій портрет.
Не відчуваю, графе, я провини,
Що всюди бачиш ти знайомий силует.
Пелюстки руж, немов заграви вогнищ,
В яких спалили всі мої книжки.
Запізно. Марно. Так уже не зробиш -
Ізнов щоб перетнулися стежки.
...Тремтить свіча в забитому вікні.
А, може, то намарилось мені?
