Маріонетки. Ми.
Прості,а може й ні.
Ми трошечки одні.
Однаковісінькі ж вони.
Керують нами із тиха́,
Дають команди,і до бою,
Дорогою.І не простою,
Де снаряди не стиха.
Ораторським високим звуком,
Кричать:\"давно уже пора\",
В самих же золота нора,
А ми їх чуєм,ледве,правим вухом.
Здавалось би:
дають нам танки,зброю,
але,не визнаючи усе війною,
Жадають більше ще журби.
І часом вже здається,
Нас кинули давно,
Але́ чи так воно?
Ба,наше серце б\'ється.
Маріонетки ми.
Прості,а може й ні.
Та ми не Захід!
Ми давно вже не вони.
Ми - єдині.Ми самі.