Як твоє серце прагло волі,
Хотіло вирватись у світ!
Собі це виблагав у долі
На кілька славних світлих літ:
Став малювати і писати.
Зажив визнання Кобзаря.
Свободу вкрали царські кати
За те, що йшов проти царя.
Не каявся і не здавався,
Рук у засланні не складав,
У чоботі твоїм ховався
Той зшиток, де вірші писав.
Ти зайве не просив ніколи -
Лиш пензель, фарбу, олівець,
Щоб мати хатку, сад і поле,
Узяти жінку під вінець.
Та доля милості не мала,
Не простягла тобі руки.
Лиш з Україною вінчала -
Випалювала та роки.
Хоч Московщина не давала
Вірші складати, малювать.
Зламати силоньки не мала.
Ну, як митцю не малювать?
Ну, як поету не писати,
Тугу не лити у папір?
Як думку можна закувати,
Очам накинути якір?
Ти залишив вірші, картини,
Завіт, щоб не були раби.
Ти нас, пророче України.
І нині звеш до боротьби.