На скелі під лісом самітно
Розквітла калина цнотлива,
Порою бездумно й привітно
Їй вітер гне віти тремтливі,
І повість їй дивну шепоче
Про щастя, що світ звеселяє,
Вона ж його чує й тріпоче,
Чоло своє вниз нахиляє.
Кущі бачить поруч з собою,
Гаї, що шумлять так співуче,
В обіймах чутких над водою
Стоять дві берези плакучі!
І скаржиться, муками в’яне,
Самотня на скелі вершині,
Аж поглядом врешті дістане
Німої небес далечіні,
З докором – чому у неволі
Самотня, без цілі, причини?
І сльози по гілці поволі
Течуть мов криваві рубіни.
«Не звабся на вигляд лукавий!» –
Втішає калину червону
Та зірка, що з неба ласкаво
Освітлює листя корону;
Не прагни з високої скелі
Зійти між сестер на долину,
Що дивним віночком веселі
Усюди покрили рівнину!
Вони, погляд звівши до тебе,
Всі заздрять сестриці-вигнанці,
Коли сяєш в заходу небі,
Чи перлами світиш уранці!
Як вітер гілки їм розкине,
Вони всі сміються й радіють,
Ти ж дивишся в неба глибини
І мрієш – вони так не мріють!
На скелі, що в час вечоровий
Стоїть над імлою сміливо,
Під місяцем сяєш чудово
І слухаєш ангельські співи,
Що звучно землею колишуть,
Коли сон спочити всіх ложить,
Коли скрізь розкинулась тиша
І тільки пильнує дух Божий.
Не ремствуй! Так завжди буває:
Де сміх – там і сльози ридання,
Де щастя у квітах буяє –
Ростуть там тернини страждання!
Maria Bartusówna
Kalina
Na skale pod lasem samotnie
Dziewicza wykwitła kalina,
Czasami swawolnie, przelotnie
Gałązki jej wietrzyk ugina,
I dziwne jej szepce powieści,
O szczęściu, co życie umila,
A ona go słucha w boleści
I czoło ku ziemi pochyla.
Spogląda na krzewy zielone,
Na gaje w około szumiące,
I w tkliwym uścisku splecione,
Nad wodą dwie brzozy płaczące!
I skarży i więdnie cierpieniem,
Samotna na skały tej szczycie,
I wraca zatonąć spojrzeniem
W milczącym niebiosów błękicie,
Z wyrzutem, dlaczego w uwięzi
Samotna, bez celu, przyczyny?
I łzy jej po wiotkiej gałęzi
Krwawymi spływają rubiny.
»Nie uwodź się złudnym pozorem!« —
Tak mówi jej, ciesząc stęsknioną,
Ta gwiazdka, co świeci wieczorem,
Nad ciemną jej głowy koroną;
Nie pragnij z ustroni, ze wzgórza
Zejść między sióstr twoich drużynę,
Co wieńcem u twego podnóża
Wesołą objęły równinę!
I one, wzrok wznosząc ku górze,
Zazdroszczą ci twego wygnania,
Gdy błyszczysz w zachodu purpurze,
Gdy świecisz perłami zarania!
Gdy wietrzyk w gałązki ich trąca,
Choć śmieją się ziemi, choć gwarzą,
Ty patrzysz w ten błękit bez końca
I marzysz, jak one nie marzą!
Wieczorem na skale, co dumnie
Nad mrokiem się wzniosła padołów,
W miesięcznych lśnisz blasków kolumnie
I słuchasz modlitwy aniołów,
Co dźwięcznie o ziemię potrąca,
Gdy wszystko się do snu ułoży,
Gdy cisza panuje milcząca
I czuwa sam tylko duch Boży.
Więc nie skarż! bo wszystkim na ziemi
Łza obok uśmiechu się mieści,
I gdzie się kwiat szczęścia rozplemi,
Wyrasta wraz z cierniem boleści!
ID:
586046
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 08.06.2015 00:16:07
© дата внесення змiн: 08.06.2015 00:16:07
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
