А все таки фальшивість це вже звичка
і посмішки мої не більше ніж обман.
Була колись і щирість, й тиха віра,
та загубилася душа у вирі розпачу та зрад.
Апатії туман скував думки весняні.
Байдужість це собака поводир-
яка вела мене через ліси незнані
а серед них зелений ртутний дим.
І задихалась я
та падала до долу.
В очах сльозилось
й сил щоб далі йти вже не було...
А де ж тоді були-
мої ви друзі милі?
Які клялися що навіки вірність та любов...
Чому ви не прийшли на крики тихі?
Чому не подали руки коли ішла на дно?
Ви бачили як потухав зелений вогник
та лиш шарахались неначе я жахливий сон.
А я надіялась до сходу Сонця
що хтось із вас мене зуміє зберегти.
Та сутінки накрили світло
а навкруги були лиш на піску сліди.
І з місяцем прийшла життєва сила.
І піднялася я щоби продовжувати шлях.
Та пустота в душі відтоді оселилась
й лиш тьмяна усмішка лишилась на вустах
