Ранок. Сонце усміхається і насвистує пісень у ритм зі стукотом колес приміської електрички. Вона ж як завжди виїжджає за межі мегаполісу занепокоєна дрібними справами, затуркана містом. Але зелені лапи лісосмуг підхоплюють електричку та огортають м’якою родинною турботою.
Відчувши батьківську опіку жилавих дубів, вагони стрімко вириваються вперед жвавим ланцюжком непосидючих замурзаних розбишак; смикають за кучері своїх опікунів, чіпляючись рогатками за канати електродротів; зі свистом летять за обрій, у далеку подорож ще незвіданими містечками й селами, аби побачити, як живуть люди, показати себе та позачіпати тамтешніх задирак; мчать, широко роззявивши ще заспані очі шибок та висолопивши довгі язики занавісок.
І тільки вітер ніжно пестить чуприни малих зірвиголов.
Мовляв, біжіть, хлопчики! Не баріться!
Хутчіш полишайте запорошену пилом, витоптану міською мурашнею ріллю шкарубких асфальтів, аби скупати спраглі дитячі п’яти у кошлатому спориші. Аби пожбурляти камінці залізничних колій у глибокі озера та стрімкі повноводі річки. Поплескатися в живильній волозі віковічних дубів та осокорів.
Поообігли вагони...
Дрібно залопотіли ніжками. Тільки п’яти замелькали.
А приміські села поставали згорбленими бабусями по обидва боки колій і замахали хустинками, проводжаючи своїх улюблених онуків у захоплюючу кількаденну подорож...
Повертайтеся, хлопчики! Але не з порожніми руками. Прихопіть із собою по добрячій пригоршні свіжих весінніх вражень та по ґронцю стиглого призахідного сонця...
