Вовк казав, що я ніколи не виберусь з лісу,
І що сосни обступлять мене, накриваючи мертвою хвоєю,
А сова блиматиме, намагаючись роздивитися,
В моїх мертвих очах відбиток мисливця зі зброєю.
Лісовик з-за колоди кричатиме зляканим вороном,
І заклякне у небі напівмертвою рибою місяць,
Як лежатиму я в тому лісі у хащах прихований,
І гарячою кров'ю змочу сухе кленове листя.
Вовк хотів, щоб я став червоною тихою шапкою,
Щоб забув про свій ніж, моїм батьком мені подарований,
Вовк тремтів, нюхом чуючи кров під латами,
Озираючись нишком на лезо ножа загартоване.
А у лісі чомусь так до болю красиво поночі,
І сьогодні цвіте десь у хащах чарівна папороть.
Вовк гарчав: "Ти не встигнеш покликати помочі -
Вона в іклах моїх вічним сном засинатиме".
А я взяв із собою до лісу маленького цуцика,
Бідолаху колись знайшов поряд із матір'ю,
Вони з братом були іще зовсім куцими,
І скавчали за матір'ю, вили і плакали.
Я їх виховав, виростив зовсім із малечку,
Я їм був старший брат, хоч і з роду слабкого людського,
Вони чули мене завжди першими здалеку,
Захищаючи вовчим чуттям від двоногих.
Вовк благав, скавулів перед мною сльзами,
Увесь ліс обіцяв, і сову, і дерева. і листя,
Якщо я познайомлю його із синами,
Що вже виросли в мене, в моєму людському обійсті.
Я не знаю. чи важко їм зараз на волі,
Але в лісі так само шалено красиво поночі,
Тільки інколи залпи потрійного вовчого вою
Я у місячну ніч підтримую зовсім по-вовчи.