Український воїн Андрій Грицан (позивний Каптьор) загинув 20 січня 2015 р. під час оборони аеропорту Донецька. Але тільки 8 липня 2015 року був похований у рідному селі Великі Дідушичі – на Стрийщині (Львівська обл., 15 км від Моршина). Тіло довший час не могли знайти. 24-річний Андрій Грицан служив у 80-й бригаді 3 батальйону.
Сьогодні їхала в одному автобусі з мамою загиблого героя. «Шостого вересня йому мало б виповнитися 25 років, - сказала вона.
Мати розповіла, що Андрій був веселим, життєрадісним хлопцем. Мав багато планів, які не встиг реалізувати. В ніч перед датою свого народження снився їй – веселий, бадьорий, йшов полем, а потім - наче розчинився в тумані.
- Його душа була чиста, - сказала я. – Йому добре там, в іншому вимірі. Та інакше й не могло би бути, бо ваш син загинув, захищаючи рідний край.
- Так. Тільки це мене втішає, що загинув, як герой.
- На Майдані був?
- Був. Коли приїхав звідти додому, я його не пустила другий раз їхати. Але все-рівно не вберегла…
- Як знайшли тіло Андрія?
- Я приймала в розшуку активну участь. Моя ж дитина. Мій єдиний син. Розпитувала про нього хлопців, з якими він був на Донбасі, тих, що повернулися додому, волонтерів. Ніхто нічого не знав. Бачили його живим останній раз, як біг територією аеропорту, і все. В аеропорту він був з 12 січня. 19-го зранку подзвонив мені, а потім зв'язок із ним обірвався. Згодом племінники сказали, що бачили відео в інтернеті, де якийсь солдат просив Володимира Рубана допомогти звільнити мого Андрія та інших хлопців. Відео було записане в лікарні. Я обдзвонила всі лікарні Дніпра, Києва, Вінниці. Попала навіть до сепаратистів у Донецьк. Говорила з дівчатами, що там працюють (їх телефон був в Інтернеті). Але вони сказали, що такого бійця.немає в їхній лікарні. Спитали : «За кого ваш син воював?» «За Україну», - відповіла.. «У нас тільки деенерівці лежать», - мовили. Синочка мого знайшли в березні під розвалинами Донецького аеропорту. 2 липня його тіло індентифікували за аналізом ДНК. Завдяки моїм старанням та старанням стрийських волонтерів тіло Андрія вдалося повернути на батьківщину.
- Ви працюєте?
- Так. У місті Стрию, на заводі «Леоні», там, де і син працював.
- Допомагають матеріально?
- Дали на пам’ятник одноразову допомогу – 5 тис. грн.
- Мало.
- А представники влади навідуються до вас, допомагають чим-небудь?
- Рідко.
- А сусіди?
- Перед Великоднем усі рови покосили у себе під хатами, тільки мій облишився. То потім родич приїхав, покосив. Може, якби попросила, прийшов би хто. Але якось не можу просити. Боляче мені.
- Так не має бути – не по-людському це. Не відчули вони серцем того, що відчули ви. Але тримайтеся. Ви мама кіборга.
- Та я тримаюся. Ми, матері загиблих воїнів, збираємось разом і волонтери з нами. Хочемо звернутися до районної влади, щоби посприяла нам у вирішенні важливого питання – створення алеї слави героїв, де би були записані імена всіх, хто жив на Стрийщині й загинув у страшній новітній війні.
- Добре би було, щоби таку алею зробили. Бо то наша історія. Тримайтеся, п. Маріє! Хай Бог помагає Вам і нашій Україні.
Я вийшла з автобуса (доїхала до своєї зупинки). Йшла і думала: "Скільки лиха наробила ця війна! Скільки доль перекраяла Скільком болю принесла. І це ще не кінець"...
Гірка, болюча правда звучить у кожному Вашому слові, Любочко. Страшно те, що війна лишила життя молодого хлопця, забрала в матері найдорожче - єдиного сина, а ще страшніше, що сусіди-земляки живуть з кам'яними серцями, влада так "віддячила" неньці.
Куди ми йдемо? Хто ми є, коли забуваємо про співчуття, милосердя?
Дякую Вам за небайдужу душу.