Спали мене дотла,
ти ж можеш так, я знаю.
Була чи не була
«такою»? А до краю
зі слізьми на щоках
підходила раптово.
Позаду гуркіт – бах! –
і ніжне твоє слово.
І от земля з-під ніг,
і от не видно неба.
В словах мій оберіг –
то ж оберіг від тебе.
І скільки не жадай
палких твоїх обіймів,
в очах твоїх є рай,
у раю ж – купа злиднів.
В очах твоїх є ніч.
Здавалось, все що треба:
не маючи зіниць
вбачати кусень неба.
Та тільки ж зір нема,
лиш темрява гнітюча.
А ніч та зоряна́
для мене є жагуча!..
Хоч вчуєш ти мене,
хоч се лиш я пізнаю:
те серце крижане
любові крихту має.
я бачила її
малу, ледь-ледь помітну,
в ній стеляться гаї
й червоні маки квітнуть.
Її ти не ховай
й не всім показуй людям,
бо твій чарівний рай
зруйнований враз буде.
Пали мене, як хоч',
руйнуй, я дозволяю.
Бо ти для мене, хлопче,
єдиний в цьому раю.