На бенефіс Юрію Колеснику
10.02.95 р.
… Ти козак і син козачий,
Чуб розчісують вітри.
Забери мене, одначе,
В Січ бентежну, забери.
Одягаю шаровари
(Вороного підвели).
Щоб вояки не пізнали
І на глум не підняли.
Місяць стане на порозі
Тихо зрониш – ой, пора!
Та й пускачем по дорозі
Аж до славного Дніпра.
«Ой, дурепа! – скаже мати,
- Чи сказилась на біду?!»
З харцизякою чубатим
Я ніде не пропаду!
Будем ворога рубати,
Потім станем на постій –
Вороних коней купати
У Туреччині чужій.
І коли почнеш співати,
Я скажу – часу не гай:
Досить, хлопче, воювати,
До Охтирки повертай…
Воювати всі зуміють…
Прощавайте, козаки!
А хто ж буде жито сіять
І саджати буряки?!
… Ось і дім. Усе так мило.
Мати молиться – ну, жах!
Де ж це горе вас носило,
По яких таких світах?!
Ну, та що казати далі?
Вірю я – біда мине,
І на бронзовій медалі
Юра вирізьбить мене.
В свята п’ється оковита,
Пісня в сутінках пливе.
Восьма сотня знаменита
Тим, що там Юрко живе.
Закує зозуля в лузі,
Серце стиснеться чогось…
Щоб же тобі, козарлюзі,
Ще дві сотні літ жилось!
Щоб багато пригадалось,
Та співалось, як пилось.
І гарненько працювалось,
І хотілось,
І моглось!
