Бездонна ніч. І знов не спиться.
У повні місяць блідолиций.
Дзвенить прозора тишина.
Мов одинокая вовчиця,
Завию сумно край вікна.
А далі підіймусь поспішно,
Бо заскребочуть душу кішки:
Безвихідь, відчай і печаль…
Стрибну на місячну доріжку -
поманить зоряний кришталь.
І стрімголов назустріч вітру,
Я серце із грудини вирву,
А разом з ним нестерпний біль.
Ще й душу спалю непохитну
І всі емоції людські.
Засяють очі лютим блиском,
Хижак, що чує: здобич близько.
Шерсть дибки, а клики міцні.
Інстинкт з прадавньої колиски,
Уже не приглушить мені.
Над тілом жертви бездиханним
Під ледь жевріючий світанок
Я псом завию від жалю.
І разом з першими півнями
В людину знов перетворюсь.
Так щиро Богу помолюсь,
Бо вірю, що колись зцілюсь.
Дякую гарно! 
Гарно!!!
Дякую!
