Оригінал (переказано перший варіант тексту)
Жили Троянда Червона та Лілея Біла —
Дві сестри, що мачуха їх сильно не злюбила.
Мала двох вона синів, двох парубків вродливих,
Що взяли б за себе радо тих сестер нерідних.
Артур-брат Троянду серцем відданим кохає,
Робін-брат Лілею за свою єдину має.
Як сестриці для братів співають у світлиці,
В краї батьковім немає веселіше місця.
Та мачуха заздрісна їх пошепки клянеться:
«Пригадають ще нескоро, як пісня ведеться! »
— Ходи сюди, старший сину, щось маю сказати:
Сумно мені, що за море мусиш відпливати.
— Не сумуйте, моя мати, така в мене доля.
З Трояндою будьте добрі, як були зі мною.
— Помовч, сину: вуст її тобі вже не торкатись,
Навіть коли твоє серце має розірватись.
Ходи сюди, менший сину, щось маю сказати:
Сумно мені, що далеко мусиш вирушати.
— Я корюся, моя мати, така в мене доля.
З Лілеєю будьте ніжні, як були зі мною.
— Облиш, сину: вуст жаданих тобі не торкатись,
Навіть коли серце з туги має розірватись.
Сестри сміх гучний забули через те прощання,
Завели вони тихеньке жалісне співання.
Близько мачуха стоїть, підслухать вона хоче,
Чи не буде ще якісь в них вигадок дівочих.
Каже стиха до Троянди Лілея та Біла:
«Ходім, сестро, з дому інде! Тут жити несила».
Височенько сукні зелені підрізали,
Коротенько коси золоті обтяли,
Наче юнаки гарненькі, вони стали,
Та й пішли до церкви, імена міняли.
Одна сестра назвалася Віллі, ще й Миленьким,
Інша сестра назвалася Роджером Кругленьким.
І домовились тоді: як тричі ріг заграє,
Так негайно до сестри сестра прибути має.
До палацу короля пішов Віллі Миленький,
Щоб і їй туди пристати, де її любенький.
І до лісу темного пішов Роджер Кругленький:
Десь у лісі-бо Смаглявий Робін є, серденько.
Бачить вона в лісі: Робін, що ватагу має,
Величезним каменем печеру зачиняє.
Притулилася до дуба та гукнула дзвінко.
Здивувавсь Смаглявий Робін: «Та до нас йде жінка!»
— Знаєш вустонька мої та кучері найм’якші?
Білі грудоньки, що досі голими не бачив?»
— Їх не знаю, бо не бачив. Та в твоїй коморі
Той, хто зайде й буде гостем, знайде жінку скоро.
— Як увійдеш до комори й зрадник будеш підлий,
Так тебе належно вразить меч оцей мій вірний.
— До комори увійду я, там списа залишу,
А як вразиш, то відплату матимеш не гіршу.
Іще нічка не спливла, комора відчинилась,
Ще до сонечка життя хлопчини зародилось.
Час уже надходить жінці в лісі народити.
Хоче вона собі в поміч жінку запросити.
Каже їй смаглявий Робін: — Я тобі підмога.
Що то жінка зробить, що не зміг би я такого?
— І сама не бачила я, й мати не казали,
Щоб паням, та лицарі в пологах помагали.
Та я маю братика в замку королівськім.
Тричі в ріг цей просурми — нехай він буде близько.
— Як на світі є такий, що більш від мене любиш,
То сама у ріг сурми: без мене кликать будеш.
Тричі голос рогу в лісі лунав, розспівався,
Та й Миленький Віллі до печери їх примчався.
Стрів його Смаглявий Робін, від ревнощів палає:
— Хто чужий сюди прийшов, зі мною битись має!
Між собою вони бились, поки сонце сіло,
Кров Червоної Троянди землю окропила.
Притулилась до стіни: — Та досить вже, молодче!
Схаменись, бо ти пролив панянки кров дівочу.
Відскакнув він далеченько: — Що ж тепер робити?
Не хотів ніколи я жіночу кров пролити.
Клятва, і сувора, те мені заборонила,
Пам’ять про прекрасну дівчину, Лілею Білу.
Посміхнулася Лілея: — Клявся ти погано.
Майже рік жили, й не взнав ти - я ж твоя кохана…
(Казка довга, тому завершення буде завтра)
ID:
744244
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Поетичні переклади дата надходження: 31.07.2017 22:09:39
© дата внесення змiн: 28.12.2022 20:34:03
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|