Ви народились на початку осені.
Схиляю голову. На кладовищі тиш.
Світлини літом бабиним озорені
І жовтий лист лягає тихо на спориш.
А мама й тато дивляться замислено...
Так важко на душі і світло водночас.
Вже павутинням осені посріблено
Кущі шипшини й терну так раптово, враз.
Вдивляюся в обличчя рідні — спогади
Знов огортають плечі затишним теплом.
Частенько ви блукали перелогами,
Але життєвим полем йшли завжди разом.
Нічого з часом в спогадах не стерлося,
Минуле кадр за кадром швидко миготить.
Звичайно, що нічого не повернеться,
Але побути поруч хочеться ще мить.
Дивлюсь на дати - тільки двадцять днів Він зміг прожити без Неї.
Радченко відповів на коментар @NN@, 31.01.2018 - 22:12
Так, Анічка, двадцять днів кошмару, бо Батько був десяток літ сліпим, знав, що Мама завжди поруч, а тут.... Двадцять днів якогось безумства, кожної ночі гукав і гукав маму. Перестав їсти, нічого не хотів чути.Лежав і тихенько помирав і морально, і фізично.
@NN@ відповів на коментар Радченко, 31.01.2018 - 22:55
Це боляче, але люди які були поряд все життя не можуть жити в самоті
Світла їм пам’ять... 
