Хтось любить слово, вдягнене в єдваб,
Із перснями коштовними на пальцях,
Щоб крок його не знав поняття «квап»,
Щоб ген не видав в нім неандертальця.
Хтось любить слово, схоже на палац,
На пам’ятник із мармуру, граніту.
Щоб не кривлялось, наче той паяц,
Щоб знало дім свій і свою орбіту.
А я шукаю душу у словах,
Немов заблудлу вівцю із отари.
Якщо співає, то нехай, як птах,
Як плаче, то хай так, як дощ із хмари.
Нехай не завоює край і світ.
Лише б для нього - небо охоронцем.
Лише б до нього диво мало хід,
Лише б світило й гріло, наче сонце.
Та ні, цей вірш не писався вам у відповідь. Швидше, у відповідь пані Петровій на її допис на своїй сторінці у ФБ. У мене теж є ще інші вірші про слово. Дякую за увагу. Гарного дня!