Вітер гуляв собі вільно у полі.
Листя зривав із дерев він поволі.
Трави розчісував, мов гребінцем -
Грався із хмарами, бризкав дощем.
Сильний, могутній, пильнуючий світи,
В шепіт ласкаво закутував квіти.
Доки, мандруючи стежками саду,
Він не надибав розквітлу троянду
Серце зігріло солодке кохання
Поряд із нею вщухав аж до рання.
Вірші чарівні складав їй словами,
В ніч дарував надпалкі епіграми.
Ніжно співав неземну колискову
І цілував її знову і знову
Плив навкруги весняний аромат
Щастю такому радів увесь сад
Квітка — не вічна, безсмертний лиш вітер
Сльози осінні холоднії витер
Листя зів'яло, зчорніли пелюстки
Рана на серці — терни і пустка
Вовком голодним завив на горищі
Бути із нею не може вже більше
Високо в гори піднявся тепер -
Сиві ялини гадали, що вмер...
Довго оплакував він свою милу,
Снігом весільним укрив їй могилу,
Сплячу красуню у біле убрав
В горах високих молив і благав
Щира молитва до Бога дійшла -
Знову весною троянда цвіла...
Най коли доля сувора померти
Вічне кохання дарує безсмертя.
(Лесі Гринців з Дрогобича до її віршів)
