Мчать просвітки межи стовбурів дерев,
насторожено пульсує кожен нерв.
«Де ти? Де ти?» -- безугавний перестук,
б’є по мозкові настійливий п’ястук.
О, ці відстані -- не бачити тебе!
Висить небо, шите тінями, рябе,
страху – нападами—спалахи в очах,
видив-домислів з тунеля паротяг.
Все, що поруч, видається -- за версту,
і провалюються кроки в пустоту,
перевтомлена не вдержує земля,
і слідкуєш за собою звіддаля,
як тривоги диск у черепі завис,
і гойдання – до нудоти – вгору-вниз.
