Навчання за направленням з виробництва мало свої переваги і свої недоліки. Безперечною перевагою було те, що абітурієнт при наявності направлення зараховувався на навчання в вуз поза конкурсом, а з іншої сторони ті, хто набирав на екзаменах більше балів – пролітали. Далі, студенту на виробництві виплачувалася стипендія в розмірі 46 карбованців незалежно від його успішності, що не стимулювало до навчання і була на цілих шість карбованців більше вузівської стипендії. Такі направлення були популярними в сільському господарстві і користувалися ними переважно діти, які не надто успішно навчались, а батьки займали певні керівні посади.
Таке ж направлення було і в мене. Тато в цей час в колгоспі працював обліковцем тракторної бригади і йому якимось чином вдалося випросити для мене направлення на навчання в Тернопільський Фінансово-економічний інститут на спеціальність бухгалтерський облік в сільському господарстві. Я не заперечував, адже після школи пройшло вже чотири роки – два роки на виробництві і два роки служби в армії. Тож певні переживання були, а навчатися вже десь треба було, хоч я далекий був від розуміння суті майбутньої спеціальності. Батькам же хотілося, щоб я після навчання повернувся додому. Отримуючи виробничу стипендію, я все ж таки навчався добре і отримував навіть підвищену стипендію на шість карбованців, що в підсумку давало 52 карбованці. Враховуючи гроші зароблені в будівельних загонах, я був доволі фінансово самостійним і незалежним. Звичайно, що батьки намагалися дати мені якісь кошти, та я вважав за потрібне обходитися своїми.
Вже тепер я розумію, що служба в армії, чотири роки різниці в віці між мною та однокурсниками, була помітною. А при співвідношенні між хлопцями та дівчатами в пропорції – один до дев’яти, ця різниця в очах дівчат була дуже значимою. Тож зберегти статус холостяка в такому середовищі було неможливо. На четвертому курсі я одружився, тож рідне господарство замість одного, отримало два дипломованих спеціалісти. Скажу відверто, що цьому зраділи не всі, адже економічні служби очолювали жіночки з середньою освітою. А в головного бухгалтера донька теж поступила в інститут з направленням від господарства. Тож я одразу був визначений, як реальна загроза для їхніх посад і суперник рідному чаду. Тут я згадав розповідь батька про те як вони опиралися проти того, щоб я отримав направлення. Починалося доросле життя.
Поки я навчався з колгоспом відбулися певні метаморфози – його об’єднали з відгодівельним комплексом. Комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби мав працювати на відходах спиртзаводу, тобто на бразі і був розрахований на поголів’я двадцять тисяч. Тоді, в брежнєвський період, страждали на гігантоманію. Потім виявилося, що забули про кормову базу, тож приєднали його до колгоспу ім. Шевченка. Та в певні роки доводилося направляти бригади на тюкування соломи в Херсонську область і перевозити їх вагонами до залізничної станції Млинівці, а звідти вже вантажним автотранспортом долати ще 25 кілометрів. Ось така економіка. Потім, коли зменшили поголів’я до 12 тисяч, комплекс став рентабельним і кілограмові прирости були звичним явищем.
Моє село Ратищі було бригадним і до контори колгоспу в с. Чистопади було кілометрів п’ять, а після об’єднання контору перенесли на відгодівельний і стало сім. Працівників на комплекс возив вантажний автомобіль з шатром на кузові, в народі – буда. Та розпорядок роботи на комплексі, та конторі не співпадали. Якщо добиратися до роботи було ще більш-менш зручно, то з роботи вже було проблемою. Коли було сухо – їздили своїм автомобілем, але осінню було таке болото, що проїхати легковою було неможливо. Навпрошки, пішки по греблі, повз річку, було кілометрів п’ять. Літом це більш менш, але осінню, під дощем, це були ще ті переходи. Дивувало те, що дружина не нарікала і не дорікала.
Мене зарахували на посаду рядового економіста, а дружину економістом в цех по виробництву сухого молока. Чому не в бухгалтерію? По тій же причині - боязні появи конкурента на посаду головного бухгалтера. Правда і головний економіст теж не мала вищої освіти, та мені вдалося налагодити нормальні стосунки і згладжувати гострі кути. Я бачив, що мені доручають займатися поточною економічною роботою і ревниво оберігають від питань формування звіту роботи господарства за поточний рік та складанню плану фінансово-економічного розвитку на наступний. Та пізніше, коли конторські помітили, що дружина в положенні, то трохи заспокоїлися. Життєвий досвід їм підказував, що пологи і дитина можуть багато чого змінити в моєму житті. Врешті так воно і сталося.
В лікарні, в Залізцях, коли лікарка почула, що дружина має намір народжувати в Вінниці, щиро зраділа. Її турбувало положення плода, низький гемоглобін і не хотілося зайвих проблем. Я розумів, що є різниця народити дитину і доглядати за нею в селі чи в місті, та ще й при мамі. Та я тоді ще не знав, що це змінить докорінно наше життя. Вже наступного року, після народження доньки прийшло розуміння, що жити окремо і приїжджати в гості, це не вихід. Тож вже влітку, після чергового приїзду у Вінницю, вирішив поцікавитись можливістю працевлаштування. В свою чергу теща поцікавилася можливістю моєї приписки за адресою їхнього приватного будинку. Відповідь була – припишуть при умові мого працевлаштування. Без працевлаштування не можна оформити прописку.
В той час інтернету ще не придумали, тож щоб отримати інформацію з цього питання, адреси об’єднань і підприємств, пов’язаних з сільським господарством, я розшукав обласне управління сільського господарства. Там мені дали адреси кількох об’єднань і порадили звернутися в районне управління сільського господарства, уточнити наявність вакансій в приміських господарствах. За вказаними адресами на питання щодо працевлаштування, мені ставили зустрічне питання – чи є в мене приписка. Немає! Тоді вибачте, на роботу прийняти не можемо. Таким чином виникло замкнуте коло – немає роботи, бо немає приписки. І навпаки – немає приписки бо немає роботи.
Якогось дня я добрався до районного управління сільського господарства і там почув таку ж відповідь. Але розговорившись, порадили звернутись і дали адресу об’єднання«Вінницяплодоовочгосп», яке було в стані утворення.
– Їдь туди, там такий начальник, що якщо ти йому сподобаєшся, то він не буде дивитися на прописку.
Через якусь годину я вже був за вказаною адресою. Вивіски на будинку не було та якісь люди сказали, що те, що мене цікавить, знаходиться на другому поверсі. На другому поверсі більшість дверей вздовж довгого коридору були замкнені, а там де були відкриті – були тільки стіни. Десь посередині коридору в одній з кімнат натрапив на кремезного чоловіка у віці за п’ятдесят. Було літо, жарко. Він сидів за маленьким канцелярським столом в лляній сорочці навипуск, з розлогим комірцем і кишенями по баках, які були прикрашені вишивкою. Такий собі типовий сільський дядько, великим носом у формі картоплі і тонкими смужками губ. Я привітався і сказав, що шукаю за цією адресою об’єднання. Дядько трохи оживився і почав розпитувати мене кого я шукаю і хто я такий та, що мені потрібно.
Такий сільський типаж якось мені одразу прийшовся до душі, тож я відверто розповів, що шукаю роботу і про нюанси з відсутності прописки. Він розпитував звідки родом, де дружина живе у Вінниці, де працюю, чи є при собі якісь документи. Побачивши мій червоний диплом він пожвавішав, а прочитавши в ньому мою спеціальність, рухом фокусника дістав з шухляди стола якийсь папір і зовсім несподівано сказав, – Ось дивись! Це штатний розпис об’єднання. Тут – генеральний директор, це я! А це мій шофер! А ти ким хочеш був?
Він якимось дивним чином поєднував відмінювання слів в теперішньому з майбутнім часом. Я був ошелешений таким поворотом розмови і не знав навіть що йому відповісти. Але його це зовсім не збентежило, то ж він продовжив напирати, – Головним бухгалтером підеш?
В голові одразу промайнуло безліч питань. Це нова структура в початковій стадії утворення, я не знаю її виробничих параметрів, задач, структурних підрозділів. Це підготовка і реєстрація установчих документів в різноманітних фондах, відкриття рахунків та ще безліч інших проблем та питань. А я зовсім нова людина у великому місті, ні друзів, ні знайомих.
– То як, головним бухгалтером підеш, – повернув він мене з моїх думок. Та в мене вже була відповідь, – Ні! Не піду!
На що він одразу мене ввігнав в ступор, – Ну і правильно! А зам главбуха я тебе беру! Завтра виходь на роботу!
Я заледве спромігся заперечити, – Я ще працюю в колгоспі в Тернопільській області, мені ще треба якось звільнитися…
– Нічого не знаю, даю тобі два дні на вирішення своїх проблем. Їдь звільняйся. Тільки не тягни, бо чекати не буду!
І тут він з шухляди дістає ще один аркуш, заготовлений на друкарській машинці, бланк відношення і став заповняти його , перепитуючи мене назву господарства. У цьому документі йшлося, що генеральний директор об’єднання просить звільнити мене з займаної посади, так як я буду призначений на посаду заступника головного бухгалтера об’єднання «Вінниціплодоовочгосп». Я збагнув, що це мабуть єдиний шанс розірвати замкнуте коло – немає роботи, бо немає приписки і навпаки.
З цим документом на другий день я вже був в конторі колгоспу. Я розумів, що голова так просто не захоче мене звільнити, адже я відпрацював лише рік з трьох, тож вирішив зробити своїми союзниками в цьому питанні тих, хто бачив в мені конкурента для себе і для своїх дітей. І саме дякуючи їх сприянню та бажанню мене позбутися, голова колгоспу підписав наказ про моє звільнення, навіть без відшкодування коштів за невідпрацьований термін. Цьому звісно не раділи батьки, адже розуміли, що в село я вже не повернуся. На наступний день, отримавши на руки свою трудову книжку і трудову книжку колгоспника дружини, це було її перше місце роботи, я виїхав в Вінницю.
А в Вінниці те, чого я намагався уникнути, якраз і звалилося на мене. Об’єднання було в стадії утворення. Я був зарахований лише п’ятим працівником в штаті, повна чисельність якого мала складати тридцять два працівники. Лише через місяць була заповнена посада головного бухгалтера. Тож усі ці реєстрації, відкриття рахунків, виготовлення бланків, штампів, печаток, укладання договорів, видача доручень і т.п. лягло на мене. Структура об’єднання на початку складалася з двох радгоспів і плодокомбінату , який займався зберіганням овочів і фруктів їх переробкою та реалізацією через своїх двадцять магазинів. Потім почалася робота по зміні форми власності ще десь десяти колгоспів в різних районах області на державну та зміну напрямку їх виробничої діяльності. Людям обіцяли золоті гори у вигляді підтримки держави і люди вірили, як і досі вірять різним обіцянкам. В мене були певні сумніви в успіху, адже виробництво овочів завжди було збитковим. Не було технологій промислового виробництва овочів, засобів їх ефективного захисту і відповідних овочесховищ. Переважала ручна праця, де на стадії вирощування основним знаряддям була сапка, а на стадії збирання – відро. Та партія сказала, що радянський народ треба забезпечити овочами і фруктами і на місцях взялися виконувати цю директиву.
Тож у Вінницькій області цю важливу місію доручили виконувати Білоусу Мечиславу Дмитровичу, якого і було призначено Генеральним директором об’єднання «Вінницяплодоовочгосп». Це була колоритна особистість. В свій час він очолював колгосп у Хмільницькому районі де і отримав за звої заслуги звання Героя Соціалістичної праці, потім очолював Хмільницький райком партії, обирався до Верховної Ради України і одну каденцію був її секретарем. У нього була нестримна енергія і бульдожа хватка. Він був вхожий до всіх кабінетів і перепон перед собою не бачив. Тож він розвернув бурхливу діяльність, переманивши до себе потрібних спеціалістів. Він був продуктом своєї епохи і повністю віддавався виконанню поставленого перед ним завдання і цього вимагав від підлеглих.
У нього була ще одна риса, суть якої я збагнув дещо пізніше. На святкових застіллях, які тепер називають корпоративами, він виконував одночасно роль господаря і тамади. Виголошуючи тост слідкував щоб всім було налито по вінця, а після випивав свою чарку лише тоді, коли переконався, що всі спорожнили свої до дна. І ухилитися чи відмовитися було неможливо. Більш поблажливо він поводився з жінками і з тими, хто був хворий і йому про це було відомо. А решта відмовитись не могла. А при вазі кілограмів так сто тридцять, та гарту голови колгоспу, він особисто міг випити дуже багато. Лише згодом я збагнув, що таким чином він проводив таку собі повірку на гнилість. Адже відомо, що при наявності психічних відхилень, алкоголь у великих дозах їх одразу проявляє. Крім того, як кажуть в народі, що в тверезого на умі, то в п’яного на язиці. Тож в поведінці захмелілої людини можна було побачити те, що в тверезому стані старанно приховувалося.
Я з місяць працював сам, так як посада главбуха була вакантною. І лише за якийсь тиждень до представлення піврічного звіту в міністерство на цю посаду був призначений Мишковський Едуард Іванович. Я його побачив вперше, коли вже в черговий раз почув як генеральний директор комусь показує свої володіння. Він особисто водив делегації коридором об’єднання, відкривав двері і представляв своїх працівників. Я вже знав цей ритуал, адже це було не вперше. Коли доходила черга до мого кабінету, він широко відкривав двері і з непідробною гордістю представляв мене, – А це в мене заступник головного бухгалтера – червоний диплом! Та на цей раз добавив, – Знайомся,це наш Головний бухгалтер, ти тепер не сам.
Він працював на багатьох економічних посадах, а останньою була директор Соснівського цукрового комбінату. Це теж була колоритна особистість, з великим виробничим та життєвим досвідом та вже з вкоренілою рисою – керувати. Тож мені приходилося займатися рутинною роботою, та я сам вибрав цей шлях. Великим плюсом було те, що він був добродушною людиною з хорошим почуттям гумору.
Я і не зоглядівся, як настав термін подачі піврічної звітності в міністерство. Мене викликав до себе генеральний і сказав, що я поїду сам і буду здавати форми звітності, а він з головним бухгалтером приїдуть через два дні. Тож я виписав собі відрядження, придбав білет на поїзд, зібрав звітність і наступного дня був в Києві.
Міністерство плодоовочевого господарства України (під цю програму створили ціле міністерство) розміщалося одразу нижче Кабінету Міністрів в невеличкому особняку. Для мене було таке враження, ніби я попав на якийсь Олімп. Хоч на тому олімпі в звичайних кабінетах сиділи звичайні службовці, без пихи і зарозумілості. Тож я серед кількох десятків таких же представників інших областей ходив цими коридорами, займав черги, здавав форми звітності та захищав вписані цифри. Наступного дня, набравши Вінницю, доповів генеральному директору, що всі форми звітності я здав, окрім однієї, яку категорично відмовилися приймати. Це була така форма номер чотирнадцять, яка контролювала граничну чисельність адмінапарату і відхилення чисельності в більшу сторону від запланованого було кричущим порушенням. На це я почув, що не переживай, я завтра приїду, все владнаю.
Наступного дня я якраз сидів на лавочці, в дворі міністерства, коли в двір заїхала «Волга», а з неї вийшов мій генеральний. З ним приїхав ще головний бухгалтер і директор плодокомбінату. На генеральному, незважаючи на тридцятиградусну жару, був чорний костюм. Сказати, що костюм був чорного кольору, це мало! Чи це мені так здалося, але костюм був такого чорного кольору, що чорніше не буває. Тож золота зірка Героя соцпраці на ньому не просто виблискувала на сонці, вона просто сяяла.
Побачивши мене одразу запитав, – То хто тут відмовляється приймати звітність по адмінапарату, пішли, показуй!
І ми пішли разом, він широким кроком, першим йшов по коридору, а я позаду нього керував напрямком його руху, – Лівруч, по сходах вверх, тепер направо і другі двері зліва.
Опинившись перед дверима, він рвучко відкрив їх, буквально увірвався в кабінет і показуючи на мене грізно запитав, – То хто тут в нього відмовляється приймати звітність.
Начальник цього відділу піднявся з-за столу і ще не встиг щось відповісти, як мій генеральний відкрив свою папку, взяв з неї аркуш і давши йому в руки сказав, – Ах, ти собака! На читай. Що я на тебе міністру написав!
Той взяв аркуш тремтячими руками і тільки почав читати, як генеральний вихопив цей аркуш в нього з рук і розвернувся на вихід з кабінету, та на ходу кинув, – В міністра дочитаєш, я йду йому все доповім про твої художества.
– А ти зачекай тут, – сказав мені.
Він пішов, а за ним, як ошпарений, побіг і міністерський чиновник. Буквально за кілька хвилин прояснилася картина цієї перепалки і такої поведінки мого генерального. Виявилось, що після того, як він набрав працівників апарату об’єднання відповідно до затвердженої чисельності, загітувавши багатьох звільнитися з попереднього місця роботи, йому надійшов новий наказ з міністерства про скорочення доведеної чисельності. Виглядати в очах тих кого він переконав звільнитися і перейти працювати під його керівництво брехуном і людиною, яка не дотримується даного слова, він не міг. Він просто цей новий наказ поклав під сукно і не став його виконувати. Я цього не знав, як і переважна більшість. Тому планові показники в формі звітності не відповідали міністерським і по тій причині від мене таку звітність не приймали.
Буквально через пів години в кабінет влетів спітнілий чиновник і з якоюсь люттю, а на кому ж він міг ще відігратися, засичав, – Де та твоя звітність, давай сюди! І йди геть щоб я тебе не бачив!
Я щоб не доводити його до сказу, мовчки підсунув йому для розпису «бігунок» про здачу звітності і дочекавшись, що він поставив підпис вийшов з кабінету і вже на зустріч з начальством очікував на вулиці. Десь через годину вийшов генеральний, усміхнений і врівноважений. Йому імпонувала співзвучність наших імен. а цього разу він був по-батьківському уважним. Він розпитав де я поселився. Я сказав, що в готелі Москва, тепер це готель Україна на Майдані Незалежності. Він в свою чергу сказав, що зупинився там де завжди, тобто в готелі «Україна», сьогодні це готель «Премєр-Палас» і додав, що чекає мене в одноіменному ресторані о сьомій годині вечора.
В липні місяці сьома вечора це ще білий день. В мене в запасі було ще дві години і це було дві години вагань та роздумів. Адже в кишені джинсів було лише двадцять п’ять карбованців, що начебто і не дуже мало… Для ресторану на одного, без викрутасів, цілком достатньо, а якщо… Тож я вагався, йти чи не йти. Та врешті вирішив йти, бо слова генерального більше були подібні на наказ, чим на запрошення.
Десь хвилин з двадцять на восьму вечора я був під дверима ресторану та попасти туди було не так то просто. Біля дверей товпилося душ з п'ятнадцять бажаючих попасти всередину, але на варті стояв швейцар в розшитій формі генералісімуса якоїсь невідомої держави. Я трохи розгубився, та врешті протиснувся до дверей і сказав цьому швейцару, що на мене там вже чекають. Це виглядало швидше на спробу забезпечити собі виправдання, що я пробував зайти та мене не пропустили. Та на моє здивування швейцар зміряв мене поглядом та сказав, – А вусатий! Проходь!
А в мене і справді були вуса у формі підкови і їх форма генеральному була не дуже до вподоби, тож він неодноразово пропонував їх вкоротити на рівні губ. Та саме вуса стали тією ознакою за якою швейцар мене ідентифікував зі слів начальства.
Пройшовши через вестибюль я зупинився на вході в величезний зал з колонами та намагався знайти знайомі контури фігур. В залі всі столики були заповнені, стояв шум і гам. Я стояв і крутив головою та водив очима, та подумав, що мабуть зараз швейцар випроводить мене на вулицю. Та тут серед цього гаму голосно пролунало, – Мирослав, іди сюди!
Це було не просто голосно. Так кричать в лісі, коли заблукали… Від цього крику на мить гамір стих і всі звернули погляди на того хто кричав і на того до кого це було направлено. Тож побачивши вдалині зали генерального, який встав з-за стола та заклично розмахував рукою, я під поглядами відвідувачів пішов в його напрямку.
Столик був накритий на чотири персони і ті, хто приїхав разом з ним до Києва, були вже за столом та мабуть вже пропустили по пару чарок. Мене одразу всадовили та налили і почалося… Генеральний був у цьому ж костюмі з зіркою на піджаку. Вже потім я взнав, що будучи чотири роки секретарем Президії Верховної ради України, він чотири роки прожив в цьому готелі і чотири роки в ньому харчувався. Тож його тут знав весь персонал і тому обслуговування нашого столика було на найвищому рівні. Столик ломився від закусок, а офіціант тільки і встигав підносити горілку. Та десь після четвертої чи п’ятої пляшки він на вимогу принести наступну, якось з острахом і здивовано перепитав, – Як? Ще?
На це він почув від генерального, – Давай! Це ж до тебе не якісь київські замориші прийшли! Це ж козаки!
Їх би вдіти в жупани і шаровари, то можна було малювати картини часів козаччини. Серед них лише я був восьмидесяти кілограмовим, а вони були на сорок, а дехто на п’ятдесят кілограм за мене вагомішими. Тож наша така колоритна компанія привертала до себе увагу.
Коли почала грати музика і публіка пішла танцювати, генеральний з цікавістю розглядав молодиць і дівчат, та коментував їх рухи та критикував такі танці і лише зрідка якусь хвалив. Вони бачили його реакцію і в свою чергу намагалися продемонструвати свою грацію в сучасних танцях. Неочікувано, одна з дівчат, десь приблизно мого віку, підійшла до нашого столику та запросила мене на танець. Я не був готовий до такого повороту подій і почав віднікуватись, та генеральний буквально взяв мене за плече і виштовхав їй не зустріч. Дівчина була симпатична і фігуриста, чудово рухалась. Спочатку ми танцювали так як всі, та коли музиканти заграли щось подібне до польки я взяв її рукою за талію і ми пустилися по колу. Невдовзі танцюючи нам утворили коло, а молодість та горілка зробили своє, тож я її закружляв так, що в очах замерехтіло, а крізь музику виразно лунали вигуки генерального, – Ой молодець! Оце дає! Давай! Покажи їм як треба!
Танці чергувалися з продовженням банкету і офіціант продовжував здивовано виставляти на стіл наступну пляшку та нові закуски. Тож дивлячись на наш столик і рівень обслуговування, моя партнерша після одного з танців попросилася до нас. Дорослі дядьки дивлячись на цю чарівну красуню їй не перечили, тож миттю офіціант доставив стільця для неї та столовий прибор.
Після якогось чергового танцю до нашого столика підійшла сімейна пара з претензією, – Навіщо ми вкрали їхню доньку?
Цей діалог треба було чути! Не їх питання генеральний своїм громоподібним голосом відповів, – Та хто її крав? Вона сама прийшла!
– Але ж це наша дочка!
– А це мій син!
– Та вона в нас заміжня!
– А він в мене холостий! Тож може гуляти досхочу! Чого ви вчепилися! Заберіть її!
Але забрати доньку, вірніше повернути її в свою компанію, яка святкувала чийсь день народження вони так і не змогли, аж до самого завершення вечора.
Наше застілля закінчилося вже далеко за північ. За вечір було випито на чотирьох, не рахуючи дівчини, одинадцять пляшок горілки і три пляшки шампанського. В скільки обійшовся цей бенкет і хто його оплатив, я не знаю і досі. Так думаю, що директор плодокомбінату, мені здалося, що він приїхав в Київ в ролі гаманця. Батькам дівчини, яка добряче захмеліла, якось вдалося висмикнути її з нашої компанії. Ми з головним бухгалтером пішки прогулялися Хрещатиком до свого готелю, в якому я йому забронював номер. На диво ранок був без похмілля і без головної болі.
Вже у Вінниці, десь через півтора тижня після цих подій, в обідню пору біля входу зібралася група співробітників на перекур, серед яких був і я. Тут під’їхав генеральний на «Волзі», кивнув на привітання головою і рвучко забіг в двері. Та раптом він повернувся до нашого гурту, привітався з кожним за руку і промовив, – Я хочу щоб ви знали, що наш зам главбуха прекрасно зарекомендував себе в Києві! Ось такий хлопець!
Всі якось ревниво сприйняли цю похвалу, але подумали, що я там вирішував якісь важливі питання. А я знав, що це похвала за те, що зміг добряче випити і не втратив голову, не наробив дурниць. А при цьому ще добряче потанцював, а приїхавши в Вінницю, нікому про це не розпатякав.
Далі знову чекала рутинна робота. До складу об’єднання ввійшло ще з десяток новоутворених радгоспів. Потім, через років об’єднання «Вінницяплодоовочгосп» з’єднали з об’єднанням «Вінницясадвинпром» у якому було десь п'ятнадцять радгоспів та консервні заводи. З невідомих мені причин, в які я і не старався вникати, генеральним директором і головним бухгалтером стали посадовці не з нашої структури.
Після цих перемін працювати стало дуже непросто. Я час почав рахувати звітністю – звіт першого кварталу, звіт другого кварталу…., річний звіт такого-то року. І знову по колу – звіт першого кварталу… і т.д. На роботі затримувався допізна! Бувало так, що в період річного звіту майже впродовж місяця приходилося залишати будівлю через вікно в туалеті на першому поверсі. До якихось недороблених хвостів повернутися було вже неможливо, тому що накочувався вал нової роботи.
І в цей період я зустрівся з однокурсником, правда він навчався на фінансовому факультеті – Миколою Тіщуком. Розговорилися. Я йому розказав, що працюю заступником головного бухгалтера, що роботи валом, що все добряче дістала. Він поцікавився оплатою праці. Приховувати було нічого – голий посадовий оклад сто п’ятдесят карбованців. Він не повірив.
– Я, сказав він, – працюю в обласному фінансовому відділі старшим економістом, в мене посадовий сто двадцять карбованці, плюс двадцять п’ять відсотків премії, разом сто п’ятдесят п’ять карбованців! Але я за два тижні палець об палець не вдарив! А ще плюс видатки на відрядження, а ще в нас можна отримати квартиру…
В це важко було повірити. Мене не цікавило байдикування, але і не хотілося одноманітної, рутинної роботи.
– Давай до нас, – сказав він, – Я замовлю слово і якраз будуть кадрові переміщення, тож будуть вакансії. Тебе з твоїм досвідом приймуть однозначно
Сказані ним слова підштовхнули мене до дії і коли я вже прийняв рішення і подав новому генеральному директору заяву на звільнення, то неочікувано почув з його вуст, – Шкода, а ми планували Вас на директора консервного заводу.
Не знаю наскільки це було щиро і правда, та для себе я зробив висновок, що людям потрібно говорити якісь хороші слова та окреслювати перспективи не тоді, коли вони вже рішили звільнитися, а в період їхньої роботи.
09. 02. 2020 р. м. Вінниця
ID:
864185
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.02.2020 01:26:06
© дата внесення змiн: 10.02.2020 15:45:26
автор: Мирослав Вересюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Обовязково буде! Та дещо з пережитого я вже описав і виклав тут в розділі ПРОЗА. Так, що якщо цікавить - будь ласка! 
продовження буде?
