Того вечора у нашій хаті було темно та сиро. Мені було сім. Я чула страшний жалісний стогін із запічку - це повільно віддавала свою душу Богу молода жінка, моя мама, тіло якої було таким сухим, що світу невидано, а живіт - розпухлим - вона помирала від голоду.
Наступного дня її тіло батько самотужки вивіз на місцеве кладовище, замотавши попередньо його у стару ряднину. "Там, на кладовищі, серед мертвих, було багато й ще живих, що знесиленими лежали біля власноруч зарання викопаних ям, очікуючи своєї смерті. А якого смороду - словами не передати!" - ділився побаченим ввечері тато.
Отже, після смерті матері, у мене залишилися тільки батько та бабуся. Найбільше часу я проводила саме з бабунею.
Жилося нам важко, однак, після раптового зникнення татка, стало ще важче. Якось у наш будинок зайшли двоє незнайомців та наказали батькові одягтися й прямувати слідом. Я, не зважаючи на малий вік, чітко запам"ятала його прощальний погляд: він розумів, що більше нас не побаче. Так і сталося - не повернувся. Тепер нам з бабунею виживати довелося удвох. Ще за життя матері декілька "бугаїв" з нашої господи винесли усе.
Пам"ятаю той жахливий, переломний для нашої сім"ї день: "бугаї" нишпорили по закутках, щось шукаючи. Їм кинулася у ноги ненька, благаючи на колінах залишити хоча б декілька бурячків! Та ці нишпори були невблаганними - вони винесли усі продукти! Проте, декілька випадково розсипаних картоплин, грабіжники тоді не помітили. Горище будинку було устелене сухою шкарлупою від пшона та ячменю. Баба нишком, щойно темніло, за допомогою жорен, перемелювала ці залишки, які, по суті, були сміттям, у муку, і пекла з них такі-сякі коржики. Аби вони не приставали до дна сковорідки, попередньо змащувала її шматком воску, який дивом не забрали з собою нападники. О, якими ж гидкими вони були на смак - скрипіли на зубах, наче пісок! Але ця гидота нас врешті урятувала.
У бабусі була подруга Параска, яка доволі часто навідувалася до нас. Але несподівано вона перестала заходити. "Пішли, Марусю, - мовила якось бабуся мені - довідаємось до тітки". Картина, яку ми там побачили, назавжди залишиться у моїй пам"яті. Посеред кімнати, на засмальцьованій брудній соломі, лежала бабусина подруга. "Парасю, що з тобою? Піднімайся!". Та жінка лише застогнала у відповідь: "Ганю, їсти...". Нема в мене, що тобі дати. Самим нічого їсти. У мене теж живіт спух, а у малої, он - тицьнула на мене пальцем - ноги. Нема..." - зніяковіло відповіла їй тоді моя бабця. У спухлої від голоду жінки, градом текли сльози з очей: "Їсти..." - кволо повторювала вона, хапаючи з-під себе судомними рухами брудний жмуток соломи. Пробувала його жувати але одразу ж випльовувала його назад. Так тривало доволі довго. Не знаю, що змушувало бабцю продовжувати дивитися на ці муки, але ми стояли, мов вкопані, не зводячи з бідолашної очей, до останнього подиху.
Нарешті вона затихла. Баба Ганя перехрестилася та обережно прикрила очі уже мертвій жінці.
Тоді з бабунею поверталися додому майже мовчки. Вздовж вулиці ми бачили декілька мертвих тіл та ще живих, змучених голодом, людей. Навіть повітря пахло трупами! "Бабусю, а чому люди гинуть?". "Від голоду, дитино, та циць про це запитувати!".
***
"Тітко, а як Ви гадаєте, хто був винуватцем цієї трагедії?" - запитав молодий журналіст, поправляючи собі окуляри. Для нього було очевидним, що задане ним питання, видалося їй незручним. Вона і зараз, наче з потойбіччя, чула оте бабусене: "Циць, дитино!", тому трохи вагалася, чи варто відповідати допитливому молодику. Проте, глибоко вдихнувши повітря, все ж, зважилася:
"Сталін, дитино, Сталін і його оточення. Хай їх..."
24.11.2019.
Автор: Світлана КРИЖАНОВСЬКА (МАЯРЧАК).
ID:
866372
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Мініатюра ТЕМАТИКА: Історична лірика дата надходження: 28.02.2020 20:30:31
© дата внесення змiн: 02.11.2020 20:59:48
автор: Світлана Крижановська
Вкажіть причину вашої скарги
|