1. Про мої шлях-і-творчість, неспівмірно більш веселі і радісні, аніж печальні, я скажу, як то завжди, точніше сам, як про Моцарта — сам Моцарт. Вогонь природний, у якому свята Мати Божа перекинула кладку до вогню благодатного (безконечно радісний і жвавіст від природи, якому Син-Бог подав містком радість духовну — за послух) — закидаю вслід за Моцартом, і майже закидав провалля між церковним і світським… В прийнятому до нас негативному значенні назвуть мене ідеалістом. Красота розливається!..
Діагнози часу, сам неоціненний гумор — маю покинуть вже і не грішить.
Благодарність
Збіга жага густа
густа
В морі черніння срібного хреста
І обрій — і усе всіх зварить
А м’яке серце благодарить
З усіх творців Прибитого до древа.
Сухо. Одні живі дерева — ревно…
(видно: наполовину відпочив)
«О, скільки лисих встане з домовин!» — Данте про науковий уклад: упертих, отже, нечутливих совістю… тобто, не розкаяних стеменно, як слід…
2.«Звідки він узявся?!», «Звідки він узявся???» — прецезійно до лисини крутяться: розморожені і знов приморожені у зневірі різнопретенденти часу. Дивлячись на як ніби-то «нормального», тільки з полум’ям і в Полум’ї.
«Вас не повинно було бути!» — раніш — і тепер.
Гуси! Хіба я будую, як весь світ? Ні. Як Спиридон Тримифунтський: якби він кинув цеглиною в опонентів, що філософствували, за доказ буття Бога-Тройці, — як світ чинить, — то що це за доказ? А він же стиснув цеглину обома руками — з Божою поміччю цеглина перетворилась у складові свої — воду, глину і вогонь.
Старший опонент сказав: я боровся з ним, поки ми бо-ролись у наукових термінах, тепер з нього на очу вийшла сила Божа і оце зробила, то про що вже говорити?
Не розкидаю цеглин і не розбираю святі храми на цеглини: мов Моцарт страшно стискую суперечності вогнем духу з Духом — на висоті; оправдовую, зцілюючи, творіння і самого себе, опановую формою сирий духовний матер’ял: страшно переплавляю протилежності земностей — усі люди втекли! Видно, що все і всі — в протилежностях!.. В половинчатості, у шизофренії 300-літній. Браття, помоліться хоча б. Тошно з такою братією.
Перейдемо далі. Данило Арнаут, вчитель Данте з техніки тонкого віршотворення, українець за походженням, колообертач серенад — розпаду Псалма — не здійнявсь до великої форми, проте Арнаут Даньєль — є. Данте —тверезий словесник, універсаліст-послідовник самого Святого Письма, мов цар (у науці теж!) — є: книжник… От вже дійсно — Комедія, велична форма…
Хоч не раз звеличував пророка Давида, творця Псалмів: чисте серце і джерело самого Бога… Всяке лице і личина вибирають: джерело Боже — чи книжне... Такий світ весь, і народжений — і ще не народжений. Знаєм майбутнє, — а Серцевину?
«Без Приснодіви високо не злетиш» — це вираховував зрілий протоколіст в своїй «Комедії». В ній є багато сторін і знаряддєвих, й церковних, й океанічних — позитивно-ємного звучання (є знання, що всі обмеженці тоді й зараз: кожен бачить й товче свою краплю-краплинку; дядя чи папа промовить: ату на Шевчука-живого! ату на Аліг’єрі!— бач... рвати собаками... є мінуси... сам книжник…) Як при перекладі втрачають неминуче тональність — й книги нема. Що ж, чи мені стати з невихованим до кінця — до самого Христа серця: казати — що науковець справді не чує музики… тональності й суті композитора-і-поета?
Перейдемо до Жони Живої, і до суттєвого. От! Мати Божа, — до серця Твого люблячого-уселюблячого прилаштовую-приєдную вулкан (із димком) серця мого… так щоби влучати! — аби зчепитись із світом та й, граючи м’язами душі й тіла, перемогти світ; бо інакше який же я живий та й люблячий усіх людей. Отак — за Христом.
Зваж, в Аліг’єрі «солодкий стиль», а в мене ж — сердечний солод Божої Матері…
Ти ж не відходила від мене, Ти мене не покидаєш, Ти — любов і Любов Свята. Неминуче притирання характерів є: лише мого, чомусь... А яка в усьому цьому й з усього — Богородиця!! Яка натхненниця світлим-світла! Найсолод-ших, гарантованих книг «моїх»! Та кожному ж видно: людина не може сама так писати…
Світ — це світ, Бог — це Бог, а що може без Серцевини всеєднальної бути??
Вона в Божій волі, я теж, — мав би бути, маю бути. Я можу відпустити богослів’я, як на те воля Божа є: а з ним ту важкість земного лементу Церкви. Не вміщують назви «океан Тихий», то чи всі можуть вмістить — Океан Богородиці?? Отже, зможу все те вчинити— заради любові Її і Слова…
Серце скромно каже — океан — бо як ще умістить славу еону Духа і Тройці, ще землі й Неба, ангельських світлих царств, космосу, збудувань планет і світів — цю славу Душі всіхєднальної — сили Божої Матері?
Любов’ю славлячи Бога і Матір Сина Божого… З серцевини всеєдності усіх віків, Вічности. З —«майбутнього».
26.05.2010 р
3. Мої прямі учителі, увага,— це Дух Небес, свята Мати Божа, Логос-Христос, саме в цій послідовності — суть, тож і навчали: на Небесне спочатку направляли творчу увагу, з цим досвідом — дати заспівати-заголосити земному космосу, як язику стихій, далі — в серці принести як в Храм — світ Христу-Богу.
Візьмім, для прояснення, перше зачало Євангелія від Іоанна: «Споконвіку було Слово…». Направленість на Божество тримає творчий дух в стані «не від світу цього» — в Дусі Небеснім. І лише як погляд опуститься до земних реаліза-цій духа Іоана Предтечі — никне дух на цій переміні…
Опускаю погляд: лірики і фізики, проте… без реберця; чого гризетесь??
Ви що оце лепечете? Чи треба для крила духу їхати до Китаю — аби побачити там потрібне?? Чи не звідси нове творю для світу?
Чи не знали одногрупники, що Шевчук розв’язує найскладніші математичні задачі — зразу ж, тільки-що повернувшись з військової служби в Чехії, — як унікальний відмінник Микола Ященко? Викладачі дивувались — не знаходячи пояснення…
То — чи на Божество корисно дивитись, чи на усіх, що занюхались в недолі??
Та чи хтось отримував іще гарячіше серце-любов Богоматері — що світ здригнувсь??
Чи з’єднав Господь в комусь для рівноваги безміру — от в рівновазі ма-тематику і таку поезію? Про що ви??
Вочевидь бачили таке, щоб Бог вів попереду, покращуючи, в позамежності, в невідомім, фізико-поета, а в самій зрілості щоб виявилось — не попереду?
А при тому енергію невичерпну — Отець сховав ареал пороху на Поділлі! — не вдавалось десь подіти!!
І чим Моцарт відрізнявсь від висот і хребтів великих композиторів? — Нетутешньою добротою серця свого.
Всеспалюючого серця з великою вірою — у споконвічній доброті.
Нічого не повів про силу духу і уроджені жахаючі дари. Кажіть: «Амінь».
08.06.2010
ID:
883541
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Поетичний маніфест
ТЕМАТИКА: Релігійна лірика й духовні вірші
дата надходження: 21.07.2020 16:32:54
© дата внесення змiн: 21.07.2020 16:44:20
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
