Хочеш у присмерки,
та не у ці, порожні, а в інші.
А ще — снігу, під яким зароджується спрага
побачити перші квіти на вишняку.
Тому дітям відтепер казатимеш — діти,
у роки мого дитинства
зимові присмерки бували лише святковими,
вигадливо обплутаними резинкою
з мокрими рукавичками на кінчиках —
у кожній жили мишка, зайчик, лисичка та вовк,
це вони обкусували мої нігті,
чекаючи на ведмедя.
Присмерки, густо насичені сміхом, —
на морозі дихайте лише через ніс, —
так широко роззявляли рота,
що проковтували високі виструнчені ліхтарі,
— через один! —
на шляху твоїх санчат.
Сніг падав з неба, був солодким.
Але діти не повірять, бо присмерки ними не володіють,
та й будь-який морок уникатиме їх,
аж доки не виростуть
і не згадають.
