Він був для неї знаком питання, знаком оклику,
трьома крапками і комою.
Вона ж для нього – порожнім конвертом,
сіро-чорною хмарою, зайвою хромосомою.
Він буксував її серце кілька разів на день
лукавим поглядом із численних фотографій.
Вона прагла попасти до нього на прийом,
але не могла вписатися в його насичений графік.
Він слідкував за собою, пив воду, качав м’язи, вливався в день бурхливим водоспадом.
Вона розбивала затори на шляху велосипедом, запивала кавою стреси й заїдала їх шоколадом.
Вона розуміла, що її шанси близькі до нуля на те,
щоб піймати його, перемігши всі проти у герці.
Та вона цього й не прагла ніколи, їй би хоч раз надихатись його легенями, зігрітись вогнем його серця.
Однак, настала така пора, що їй треба для своєї історії епілог писати й не вносити до нього дурні сподівання.
Переходити нарешті від фантастики до реальності, від умовного до справжнього спілкування.
А що робити з чуттями? Їх треба просто відпустити, відчинивши навшир в душі й тілі всі брами.
Скоро весна. Сонце й квіти в танок підуть. Й небо обов’язково обійме її своїми ніжними блакитними руками.