Звечоріло, але не надворі — у ваших серцях.
Ця кривава війна забирає героїв найкращих.
Плаче ненька моя Україна, зкровавлений стяг,
І тримати сльозу на очах стає важче і важче.
У задимлене небо здіймаються янголи наші,
У тяжкій боротьбі з москалями віддавши останнє.
Вмилась кров'ю земля і весна проростає із паші,
У годину лиху наш народ згуртувавши єднанням.
І, здається, сам Бог вже не в силі біду цю спинити,
Під звучання сирен і атак не вщухають молитви.
Скільки ще, Україно моя, треба крові пролити,
Щоб назавжди із ворогом нашим покінчити битву?
Цей жорстокий терор від наказів тупого кремля
Гне додолу міста, українцям скалічує долі.
Десь у сховищі спить на тремтячих руках немовля,
На цей світ народившись в тяжкій і підвальній неволі.
У зруйнованих рідних домівках живе чорнота.
Міномети і танки — тепер наша нова реальність.
Тридцятирічна мати сиві коси свої розпліта.
Бо по мирній землі гатить ворог бездумно, безжально.
Звечоріло, та завтра народиться новий світанок,
Хоч вернути загиблих героїв, на жаль, неможливо.
Та прийде перемога до нас на зруйнований ґанок,
Будувати нову Україну — квітучу й щасливу.
27.03.2022
Віктор ОСТРОУХ