1. Удар рогом і смерть
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора**.
Хлопчик приніс білий саван
о п’ятій годині вечора.
Винесли кошик з вапном
о п’ятій годині вечора.
Далі смерть, нічого, крім смерті
о п’ятій годині вечора.
Вітер підхоплює вату
о п’ятій годині вечора.
Нікель і скло з іржею
о п’ятій годині вечора.
Бій голуба з леопардом
о п’ятій годині вечора.
Стегно, пронизане рогом,
о п’ятій годині вечора.
Почали калатати дзвони
о п’ятій годині вечора.
Задзвеніли миш’як і дим
о п’ятій годині вечора.
Змовкли юрми на перехрестях
о п’ятій годині вечора.
І серце бика шалене!
о п’ятій годині вечора.
Хололи краплини поту
о п’ятій годині вечора,
коли вилився йод на арену
о п’ятій годині вечора,
смерть в рану відклала яйця
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Рівно о п’ятій годині вечора.
Ліжком стала йому домовина
о п’ятій годині вечора.
Прах і флейти сурмили в вуха
о п’ятій годині вечора.
Бик ревів над його головою
о п’ятій годині вечора.
В кімнаті веселка агонії
о п’ятій годині вечора.
Даль вставала гангреною
о п’ятій годині вечора.
В паху розквітали іриси
о п’ятій годині вечора.
Наче сонце, палила рана
о п’ятій годині вечора,
Зазирали у вікна люди
о п’ятій годині вечора.
О п’ятій годині вечора.
Ай, ці жахливі п’ять годин вечора!
П’ять годин на усіх годинниках!
Була п’ята година вечора!
* Ігнасіо Санчес Мехіас – матадор, письменник, близький друг Федеріко Гарсіа Лорки. Під час кориди бик розірвав йому стегнову артерію.
** п’ята година вечора – традиційний час початку кориди в Іспанії
2. Розлита кров
Я не хочу, це бачити!
Скажіть місяцю, як зійде,
Що я не хочу бачити кров
Ігнасіо на арені.
Я не хочу, це бачити!
Місяць повний,
хмари як тихі коні,
і місце похмурого сну
за бар’єром першого ряду.
Я не хочу, це бачити!
Пам’ять моя палає.
Передайте жасминам,
що замало їх білизни!
Я не хочу, це бачити!
Корова старого світу
Провела язиком печалі
по закривавленій морді
на залитій кров'ю арені,
і бики де Гісандо,
чи зі смерті, чи з каменю,
від двухсотрічної втоми,
ревучи, землею ступали.
Ні.
Я не хочу, це бачити!
Сходить по східцях Ігнасіо
свою смерть несе на плечах.
Чекав він світанку,
і не настав світанок.
Шукав свій постійний вигляд
і заблудився у сні.
Шукав він прекрасне тіло,
і натрапив на кров розлиту!
Не кажіть мені, що він бачив!
Я не хочу відчути, як струмінь
повільно втрачає силу;
цей струмінь, який заливає
розпростертого і потрапляє
на убрання і шкіру
жадібної юрми.
Хто там кличе, щоб я прийшов!
Не кажіть, щоб я подивився!
Його очі були відкриті,
коли він зустрів удар рогом,
коли піднімала голову
небезпечність віків.
Серед небесного стада
викрики змовкли в повітрі,
коли гнали биків небесних
пастухи у бліді тумани.
Не стало в Севільї найпершого,
ніхто не зрівняється з ним
ні вправним мечем, як у нього,
ні таким же відданим серцем.
Він був, як річка, сміливий,
сила його дивовижна,
тіло різьблене з мармуру,
приваблююча розсудливість.
Римський тип андалузця
з розумом золотим,
була його посмішка нардом
розуму і дотепності.
Який великий тореро на арені!
Який видатний горець в горах!
Яка його шпага ласкава!
Які його шпори жорстокі!
Яка делікатність роси!
Які світозорі вистави!
Які відчайдушні останні
його бандерильї пітьми!
Але зараз заснув він навіки.
Віднині лиш мох і трави
звично своїми пальцями
торкатимуть черепа квітку.
Віднині пісні його крові
луги і болота співають,
з холодних рогів місяця
стікаючи мертвим туманом,
об сотні копит спіткаючись,
довгий чорний язик печалі
у розлитій калюжі агонії
біля Гвадалквівіру зоряного.
О білі стіни Іспанії!
О чорний бик печалі!
О сувора кров Ігнасіо!
О солов'ї його вен!
Ні.
Я не хочу, це бачити!
Немає чаші, щоб це вмістити,
немає ластівок, щоб це випити,
немає інію, щоб остудити,
немає ні пісні, ні повені лілій,
немає дзеркал, щоб покрити сріблом
Ні.
Я не хочу, це бачити!
3. Наявне тіло
Надгробний камінь – місце, де зітхають мрії
без струменів води й холодних кипарисів.
Надгробний камінь - бік зовортний часу
із плачучих дерев і стежок і планет.
Я бачив, як стрімкі потоки сірих злив
здіймали зранені безсилі руки,
щоб затулитись від надгробних каменів,
які звільняли їх від тіл безкровних.
Надгробний камінь це кінець насінню й хмарам,
скелетам жайворонків і нічних вовків;
не здатен народити слово, воду, пломінь,
лише місця, місця, і знов місця без стін.
Надгробний камінь над Ігнасіо шляхетним.
Ось і кінець; Що сталося? Погляньте на обличчя:
Зробила смерть його мертвотно-сірим,
підставила похмурий образ мінотавра.
Ось і кінець. Дощ ллється у відкритий рот,
його загиблу душу мчить шалений вітер,
І лиш Любов, напоєна сльозами світу,
Свої стада відігріває на вершині.
Сказати що? В могилі зогниє мовчання.
Відомо, що наявне тіло зникне,
не стане форми, що співала солов'ями,
і ми віллємося в бездонну яму.
Хто скомкав його саван? Не кажіть неправди!
Ніхто тут не співає, ніхто в кутку не плаче,
не пронизає шпага, не налякають змії:
не хочу більше цих очей навколо,
що розглядають тіло, не знаюче спокою.
Я хочу бачити чоловіків неговірких,
які коней приборкуєть і підкоряють ріки;
міцних чоловіків, які на всю горлянку
співатимуть про сонце і про гори.
Я хочу бачити їх тут. Перед надгробним каменем.
Тут перед цим безсильним тілом.
Я хочу, щоб вони навчили відшукати вихід
зі смерті для цього капітана нерішучого.
Я хочу, щоб мене навчили плакати як ріки
в серпанковім тумані з крутими берегами,
щоб не стало тіла Ігнасіо, не стало,
ще раз почутого биків дихання.
Щоб не було арени круглої, як місяць,
де плаче дічинка над нерухомим м’ясом,
де заблукали у пітьмі безмовні риби,
і замерзає дим над побілілим бур’яном.
Не хочу, щоб його обличчя вкрила
хустина, щоб звикав носити свою смерть.
Втікай, Ігнасіо: не слухай лютий рев.
Засни, зникай, спочинь: і море теж вмирає!
4. Душа відсутня
Не впізнають тебе ні бик, ні інжир,
Ні мурашки, ні коні в твоєму дворі,
Не впізнають тебе ні дитина, ні вечір,
тому що ти мертвий навіки.
Не впізнають тебе вершини скель,
Ні пітьма, що тебе зруйнувала.
Не впізнає тебе твоя пам’ять німа,
тому що ти мертвий навіки.
Інша осінь настане знову,
Виноград сховають тумани й ченці,
не подивиться в очі тобі ніхто,
тому що ти мертвий навіки.
Тому що ти мертвий навіки,
як усі, хто помер на Землі,
як усі забуті померлі,
серед куп околілих псів.
Тебе не впізнають. Ні. Та я оспіваю тебе.
Твою вдачу і грацію я оспіваю.
Твій розсудливий розум, ученість.
Твою тягу до смерті і смак твоїх губ.
Печаль у твоїй веселій звитязі.
Не часто народжуються такі, як він,
Справжній андалузець, спраглий пригод.
Слова про його досконалість плачуть,
і спогад в оливах сумним вітерцем.
Federico García Lorca LLANTO POR IGNACIO SÁNCHEZ MEJÍAS
1. LA COGIDA Y LA MUERTE
A las cinco de la tarde.
Eran las cinco en punto de la tarde.
Un niño trajo la blanca sábana
a las cinco de la tarde.
Una espuerta de cal ya prevenida
a las cinco de la tarde.
Lo demás era muerte y sólo muerte
a las cinco de la tarde.
El viento se llevó los algodones
a las cinco de la tarde.
Y el óxido sembró cristal y níquel
a las cinco de la tarde.
Ya luchan la paloma y el leopardo
a las cinco de la tarde.
Y un muslo con un asta desolada
a las cinco de la tarde.
Comenzaron los sones de bordón
a las cinco de la tarde.
Las campanas de arsénico y el humo
a las cinco de la tarde.
En las esquinas grupos de silencio
a las cinco de la tarde.
¡Y el toro solo corazón arriba!
a las cinco de la tarde.
Cuando el sudor de nieve fue llegando
a las cinco de la tarde
cuando la plaza se cubrió de yodo
a las cinco de la tarde,
la muerte puso huevos en la herida
a las cinco de la tarde.
A las cinco de la tarde.
A las cinco en Punto de la tarde.
Un ataúd con ruedas es la cama
a las cinco de la tarde.
Huesos y flautas suenan en su oído
a las cinco de la tarde.
El toro ya mugía por su frente
a las cinco de la tarde.
El cuarto se irisaba de agonía
a las cinco de la tarde.
A lo lejos ya viene la gangrena
a las cinco de la tarde.
Trompa de lirio por las verdes ingles
a las cinco de la tarde.
Las heridas quemaban como soles
a las cinco de la tarde,
y el gentío rompía las ventanas
a las cinco de la tarde.
A las cinco de la tarde.
¡Ay, qué terribles cinco de la tarde!
¡Eran las cinco en todos los relojes!
¡Eran las cinco en sombra de la tarde!
2. LA SANGRE DERRAMADA
¡Qué no quiero verla!
Dile a la luna que venga,
que no quiero ver la sangre
de Ignacio sobre la arena.
¡Que no quiero verla!
La luna de par en par,
caballo de nubes quietas,
y la plaza gris del sueño
con sauces en las barreras
¡Qué no quiero verla!
Que mi recuerdo se quema.
¡Avisad a los jazmines
con su blancura pequeña!
¡Qué no quiero verla!
La vaca del viejo mundo
pasaba su triste lengua
sobre un hocico de sangres
derramadas en la arena,
y los toros de Guisando,
casi muerte y casi piedra,
mugieron como dos siglos
hartos de pisar la tierra.
No.
¡Qué no quiero verla!
Por las gradas sube Ignacio
con toda su muerte a cuestas.
Buscaba el amanecer,
y el amanecer no era.
Busca su perfil seguro,
y el sueño lo desorienta.
Buscaba su hermoso cuerpo
y encontró su sangre abierta.
¡No me digáis que la vea!
No quiero sentir el chorro
cada vez con menos fuerza;
ese chorro que ilumina
los tendidos y se vuelca
sobre la pana y el cuero
de muchedumbre sedienta.
¡Quién me grita que me asome!
¡No me digáis que la vea!
No se cerraron sus ojos
cuando vio los cuernos cerca,
pero las madres terribles
levantaron la cabeza.
Y a través de las ganaderías,
hubo un aire de voces secretas
que gritaban a toros celestes,
mayorales de pálida niebla.
No hubo príncipe en Sevilla
que comparársele pueda,
ni espada como su espada,
ni corazón tan de veras.
Como un río de leones
su maravillosa fuerza,
y como un torso de mármol
su dibujada prudencia.
Aire de Roma andaluza
le doraba la cabeza
donde su risa era un nardo
de sal y de inteligencia.
¡Qué gran torero en la plaza!
¡Qué gran serrano en la sierra!
¡Qué blando con las espigas!
¡Qué duro con las espuelas!
¡Qué tierno con el rocío!
¡Qué deslumbrante en la feria!
¡Qué tremendo con las últimas
banderillas de tiniebla!
Pero ya duerme sin fin.
Ya los musgos y la hierba
abren con dedos seguros
la flor de su calavera.
Y su sangre ya viene cantando:
cantando por marismas y praderas,
resbalando por cuernos ateridos
vacilando sin alma por la niebla,
tropezando con miles de pezuñas
como una larga, oscura, triste lengua,
para formar un charco de agonía
junto al Guadalquivir de las estrellas.
¡Oh blanco muro de España!
¡Oh negro toro de pena!
¡Oh sangre dura de Ignacio!
¡Oh ruiseñor de sus venas!
No.
!Que no quiero verla!
Que no hay cáliz que la contenga,
que no hay golondrinas que se la beban,
no hay escarcha de luz que la enfríe,
no hay canto ni diluvio de azucenas,
no hay cristal que la cubra de plata.
No.
!Yo no quiero verla!
3. CUERPO PRESENTE
La piedra es una frente donde los sueños gimen
sin tener agua curva ni cipreses helados.
La piedra es una espalda para llevar al tiempo
con árboles de lágrimas y cintas y planetas.
Yo he visto lluvias grises correr hacia las olas
levantando sus tiernos brazos acribillados,
para no ser cazadas por la piedra tendida
que desata sus miembros sin empapar la sangre.
Porque la piedra coge simientes y nublados,
esqueletos de alondras y lobos de penumbra;
pero no da sonidos, ni cristales, ni fuego,
sino plazas y plazas y otras plazas sin muros.
Ya está sobre la piedra Ignacio el bien nacido.
Ya se acabó; ¿qué pasa? Contemplad su figura:
la muerte le ha cubierto de pálidos azufres
y le ha puesto cabeza de oscuro minotauro.
Ya se acabó. La lluvia penetra por su boca.
El aire como loco deja su pecho hundido,
y el Amor, empapado con lágrimas de nieve
se calienta en la cumbre de las ganaderías.
¿Qué dicen? Un silencio con hedores reposa.
Estamos con un cuerpo presente que se esfuma,
con una forma clara que tuvo ruiseñores
y la vemos llenarse de agujeros sin fondo.
¿Quién arruga el sudario? ¡No es verdad lo que dice!
Aquí no canta nadie, ni llora en el rincón,
ni pica las espuelas, ni espanta la serpiente:
aquí no quiero más que los ojos redondos
para ver ese cuerpo sin posible descanso.
Yo quiero ver aquí los hombres de voz dura.
Los que doman caballos y dominan los ríos;
los hombres que les suena el esqueleto y cantan
con una boca llena de sol y pedernales.
Aquí quiero yo verlos. Delante de la piedra.
Delante de este cuerpo con las riendas quebradas.
Yo quiero que me enseñen dónde está la salida
para este capitán atado por la muerte.
Yo quiero que me enseñen un llanto como un río
que tenga dulces nieblas y profundas orillas,
para llevar el cuerpo de Ignacio y que se pierda
sin escuchar el doble resuello de los toros.
Que se pierda en la plaza redonda de la luna
que finge cuando niña doliente res inmóvil;
que se pierda en la noche sin canto de los peces
y en la maleza blanca del humo congelado.
No quiero que le tapen la cara con pañuelos
para que se acostumbre con la muerte que lleva.
Vete, Ignacio: No sientas el caliente bramido.
Duerme, vuela, reposa: ¡También se muere el mar!
4. ALMA AUSENTE
No te conoce el toro ni la higuera,
ni caballos ni hormigas de tu casa.
No te conoce el niño ni la tarde
porque te has muerto para siempre.
No te conoce el lomo de la piedra,
ni el raso negro donde te destrozas.
No te conoce tu recuerdo mudo
porque te has muerto para siempre.
El otoño vendrá con caracolas,
uva de niebla y monjes agrupados,
pero nadie querrá mirar tus ojos
porque te has muerto para siempre.
Porque te has muerto para siempre,
como todos los muertos de la Tierra,
como todos los muertos que se olvidan
en un montón de perros apagados.
No te conoce nadie. No. Pero yo te canto.
Yo canto para luego tu perfil y tu gracia.
La madurez insigne de tu conocimiento.
Tu apetencia de muerte y el gusto de tu boca.
La tristeza que tuvo tu valiente alegría.
Tardará mucho tiempo en nacer, si es que nace,
un andaluz tan claro, tan rico de aventura.
Yo canto su elegancia con palabras que gimen
y recuerdo una brisa triste por los olivos.
ID:
954195
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.07.2022 00:13:18
© дата внесення змiн: 24.07.2022 00:27:16
автор: Зоя Бідило
Вкажіть причину вашої скарги
|
