Пан Микола працював у державній службі України з надзвичайних ситуацій у Харкові. Він був рятувальником-пожежником. Це важлива професія, але небезпечна. Буває, що рятувальники при виконанні своїх обов’язків самі травмуються, а то й гинуть. Пану Миколі випадало багато разів гасити пожежу, виносити з палаючих хат людей, які самі не могли вийти, бо боялися чи надихалися диму і втратили силу чи свідомість. Сам чоловік при цьому ні разу серйозно не постраждав.
Коли пану Миколі сповнилось сорок п’ять, його двадцятирічний син подарував йому на день народження щеня – тер’єра. Господар, подумавши трохи, назвав його Снарядом,дуже вже швидко бігав він, тобто, летів, як снаряд. Пан Микола водив Снаряда до навчального центру для собак. Там він вчився різним премудростям: як тягнути людину з вогню, як шукати вибухонебезпечні речовини. Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, у пана Миколи додалося роботи. Він не тільки разом зі своєю бригадою гасив вогонь, а й очищував двори та дороги в деокупованих містах та селах від мін та інших вибухонебезпечних речовин. Допомагав йому в цьому пес Снаряд, який сам напросився до праці. «Хочу бути корисним, - сказав він господарю, коли побачив, що в його місті час від часу чуються вибухи, горять хати, йде дим. «Ти ще молодий, добре не навчений», - сказав йому пан Микола.. «Навчений. Візьми мене, господарю на завдання і побачиш це», - відповів Снаряд. І пан Микола взяв, потренувавши ще тиждень пса. Домовились, що Снаряд зупинятиметься і підніматиме хвіст догори, коли занюхає щось небезпечне. Уже в перший день роботи пес знайшов місце, де були закопані міни. Їх витягли сапери. Пан Микола похвалив свого пса. «Що хочеш за те, що зробив свою справу добре?» «Сиру голландського». «Гаразд. Куплю», - сказав псові господар. З того часу Снаряд допомагав йому шукати міни й отримував за це свій улюблений сир. Коли за чотири місяці винюхав сто мін, його представили до нагороди. . На День ДСНС пан Микола отримав із рук президента України медаль для свого Снаряда «За віддану службу». Зрадів! Повісив стрічку з медаллю псові на шию, мовив: «Це тобі за службу! Працюй так, як працював і надалі. Кожна міна, яку ти знайшов, - це чиєсь врятоване життя – дорослого чи дитини. Пишаюся тобою, Снаряде!». Собака засоромився похвали, опустив голову на мить, а потім підняв і голосно мовив: «Служу тобі, господарю, й Україні! Для мене ця нагорода – велика честь!».
Після нагородження Снаряд і далі займався тим, що сумлінно шукав вибухонебезпечні речовини, розумів , що це важливо. Він, як справжній нишпорка, обнюхував кожен клаптик землі в місцях, де раніше стояли російські солдати.
За сумлінну службу пана Миколу разом із його псом нагородили тижневою відпусткою. Він вирішив поїхати на захід України, до Львова, в місто, де людям живеться спокійніше, де нога ворога не ступала, хіба що ракета його прилітала. Коли чоловік ходив вулицями культурної столиці України, деякі люди впізнавали його легендарного пса, якого він вів на повідку – ті, які бачили його на світлинах у соціальних мережах. Вони хотіли фотографуватися із псом та його господарем. Пан Микола не відмовляв людям у цьому.
Якось, коли чоловік, гуляючи у Стрийському парку зі своїм псом, зустрів військового, який також ішов із собакою.
- Слава Україні! – мовив незнайомець пану Миколі.
- Героям Слава!
- Вашого пса, часом, не Снарядом кличуть?- мовив військовий, обводячи очима собаку від морди до хвоста.
- Так точно! Снарядом, - відповів пан Микола.
- О! Радий бачити його наживо!
- Дякую. А вашого як величають?
- А у нас дівчинка – Гільза!
- Круте ймення. Служить?
- Поки що ні. Вчиться, як і я.
- Снаряд підскочив угору, глянув у вічі пану Миколі і тихо гавкнув. Це означало, що він хоче у свого господаря щось запитати.
- Що хочеш, друже? – спитав пан Микола, наставивши своє вухо псові.
- Порозмовляти з Гільзою, - прошепотів. – Он на тій полянці (показав лапою) ми могли б з нею побути кілька хвилин наодинці.
Пан Микола підвівся і мовив військовому:
- Мій Снаряд хотів би посидіти з вашою Гільзою на галявині, поспілкуватися з нею. Дозволите?
- Так. Звісно.
Господарі відвели псів на галявину, зняли ремінці з їхніх ший, наказали собакам сидіти в траві доти, доки вони їх не покличуть.
- Буде виконано! – відповів Снаряд, а Гільза у знак згоди махнула головою.
Чоловіки сіли на лаву і почали говорити. Про що? Про те, що найбільше тривожило всіх українців. Собаки вляглися на траві, яка тільки недавно пробилася з-під землі, і теж завели між собою розмову.
- У тебе, бачу, Снаряде, медаль на грудях. За що її отримав?
- За службу, шукав і знаходив вибухонебезпечні речовини на наших, звільнених від ворогів, територіях, їх витягнули і вивезли сапери.
- А не боявся, що сам можеш підірватися?
- Вовка боятися – в ліс не ходити.
- Ти сміливий воїн! Я теж хочу служити в армії. Проходжу зараз навчання разом зі своїм господарем.
- Будеш шукати міни?
- Ні. Виносити з поля бою поранених.
- Це теж важлива робота і небезпечна. Ти дуже гарна, Гільзо! Може, не варто тобі йти на війну?
- Варто! Хочу служити Україні, як ти.
- Песики! Закінчуйте розмову. Будемо вже виходити з парку! – загукав господар Гільзи.
- Гаразд! – відповіли собаки, піднялися з трави і поволі рушили до лавки. Йдучи, Снаряд мовив Гільзі:
- Шкода, що ми з паном Миколою завтра покинемо Львів. А то б ще якось зустрілись, поспілкувались.
- А коли від’їжджаєте?
- О 6:15, потягом.
- Значить, не побачимося більше…
- А знаєш, у мене є своя сторінка у Фейсбуці та в Інстаграмі. Ти користуєшся соціальними мережами? – спитав Снаряд у Гільзі.
- До Фейсбуку заходжу, але зрідка.
- Знайдеш мене там, якщо захочеш, за іменем СНАРЯД (всі букви у слові написані великими українськими літерами), попросишся у друзі, я додам тебе, і ми будемо спілкуватися.
- Гаразд.
- Гільза приязно усміхнулася своєму новому другові, погладила лапкою його по спині. Снаряд поклав лапу на шию Гільзі і цьомкнув її в чоло.
- О, бачу, ви подружилися! – сказав пан Микола псам, коли вони наблизились. – Ну, бо ж одного поля ягоди – захисники України.
- Снаряд – так. А я тільки через три тижні стану захисницею, - мовила Гільза. – Може, й війна до того часу закінчиться…
- Хай би так і сталося. Але, думаю, не закінчиться ще. І ти зможеш послужити ще, дівчинко.
- А можна, я Гільзі свою медаль віддам, щоб мала стимул вчитись, виконувати із запалом свій обов’язок, як поїде на передок, і згадувала мене? – спитав у пана Миколи Снаряд.
- Ні, ні, що ти? – мовила Гільза. Ти заслужив свою нагороду.
- Роботи в мене ще,думаю, буде багато, навіть після війни. Ліси, степи розміновувати треба буде, береги річок. Може, другу медаль дадуть. Я старатимусь робити свою роботу добре!
- Бери, Гільзо, нагороду Снаряда, як дає. Я не проти, - сказав пан Микола. Він відщепив медаль від камуфляжки свого пса і пристебнув її до Гільзиної безрукавки захисного кольору. Дівчинка-собака пустила сльозу від хвилювання й радості. Снаряд підбіг до неї миттю, злизав сльозину з морди. Потерся об її бочок, вона об його, і вони вийшли разом зі своїми господарями з парку.
- Хай щастить тобі, Снаряде! – мовила Гільза, сідаючи до авта свого господаря.
- І тобі. Красуне, також! – відповів їй пес і заскавулів – тихо, але протяжно. Чому? Бо сумно йому зробилося від думки, яка проткнула його мозок: «А чи зустрінемось ми з нею ще коли-небудь?» Та Снаряд швидко опанував свої емоції, усміхнувся й махнув лапою Гільзі, яка дивилась на нього крізь шибку проїжджаючої автівки.
- Що, сподобалась тобі дівчинка? Хвилюєшся, що більше не побачиш її?
- Різне може бути. Це ж війна. Я можу не вижити, Гільза може. Але Україна – вистоїть. Україна переможе!
- Це точно! – мовив пан Микола. Він міцно обійняв свого пса і сказав йому:
- Ходімо до магазину. Куплю тобі той сир, який ти найбільше любиш.
Пес усміхнувся, крикнув своєму господарю:
- Слава вам!
- І тобі слава! – відповів пан Микола. - Й Україні!
- І нашим героям слава!
- Вічна!
ID:
978052
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.03.2023 14:23:26
© дата внесення змiн: 02.04.2023 20:26:05
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
