Це було в школі, яка містилася в одному з районних міст Львівщини. Під час великої перерви вчителька географії, Уляна Романівна, класна керівниця семикласників, йшла коридором. Біля дверей їдальні вона побачила свого вихованця Степана. Очі у хлопчини були дуже сумні.
- Що сталося, Степанку? – спитала вчителька в учня.
- Нічого. Все нормально, Уляно Романівно.
- Я ж бачу, що це не так. Хтось образив тебе? Скажи.
- Ні.
- А чому ти такий сумний?
- Розумієте, деякі хлопці з нашого класу насміхаються з мене, стороняться мене, бо я бідний. Вони купують собі в магазині пиріжки з різною начинкою, шоколадні батончики, газовану воду, а я – ні, бо мені мама не дає на це грошей.
- Не має зайвих?
- Віддає борг. Брала кредит на те, щоб встановити у квартирі власне опалення. Тато після того, як попав під колеса автомобіля, рік вже, як не працює. Пенсію має, але вона в нього мала, а ще ліки йому весь час купувати треба.
- Не сумуй, все так не буде. А з хлопцями я поговорю.
- Не треба, бо ще більше насміхатимуться з мене, скажуть, що я шістка, жалівся вам.
- Не хвилюйся. Я нікому не скажу про нашу розмову.
На годині класного керівника, яку Уляна Романівна провела того ж таки дня, вчителька сказала:
- Діти, я хочу вам прочитати одну бувальщину. Послухайте її уважно і зробіть висновки.
Уляна Романівна почала читати.
Якось індійського мультимільярдера зі статками 291 мільярдів доларів Ратана Тату в телефонному інтерв'ю радіоведучий запитав:
- Сер, коли Ви були найщасливіші у своєму житті?
- Я пройшов чотири стадії щастя у своєму житті і нарешті зрозумів значення справжнього щастя. Першим кроком було накопичення багатства та ресурсів. Але в цей момент я не одержав того щастя, якого хотів.
Потім настав другий етап накопичення цінностей та предметів. Але я зрозумів, що ефект від цього теж тимчасовий і блиск коштовностей триває недовго.
Потім настав третій етап великих проєктів. У мене було 95% запасів нафти в Індії та Африці. Я також був власником найбільшого сталеливарного заводу в Індії та Азії. Але й тут я не досяг того щастя, яке собі уявляв.
Четвертий крок настав, коли мій друг попросив мене купити інвалідні візки для дітей-інвалідів, для близько 200 дітей. За рекомендацією друга я одразу купив коляски. Але друг наполіг, щоб я поїхав з ним, і сам подарував коляски дітям. Ми приготувалися і вирушили. Коли я особисто вручав цим дітям інвалідні візки, то бачив дивне сяйво на їхніх обличчях. Вони сідали на візки, їздили на них, усміхалися, раділи, ніби прибули на пікнік, де їх чекав великий приз. Я відчував себе таким щасливим усередині! Коли я зібрався вже йти, одне дитя схопило мене за ноги. Я спробував повільно вивільнити їх, але дитятко глянуло мені в очі і ще міцніше стиснуло мої ноги. Тоді я нахилився і запитав малюка: «Тобі ще щось потрібно?» Реакція дитини не тільки вразила мене, а й повністю змінила мій погляд на життя. Вона сказала:
«Я хочу запам'ятати твоє обличчя, щоб, коли я побачу тебе на Небесах, я зміг впізнати тебе і ще раз подякувати!»
Щастя вимірюється не статками, якими володієш, а тим, що дано тобою в дар нужденному ...
«Я закінчила читати бувальщину»,- сказала вчителька.
У класі на мить запала тиша. Деякі хлопці глянули на Степана. Він опустив голову.
Наступного дня однокласників Степана, як підмінили. Петро пригостив хлопця цукеркою, Ліза поділилася з ним круасаном, Іван – батончиком. Михайло обійняв хлопця, а Денис покликав надвір і запропонував пограти з ним у футбол. З того часу діти залюбки брали Степана до свого кола, ділилися з ним тим, що мали, а він, чим міг, старався допомогти їм. Хлопець дякував однокласникам за їхню доброту, а, подумки, ще й учительці та індійському мільярдеру,про історію якого вона прочитала. Степан старався допомогти Лізі в навчанні, пояснював їй правила з математики. Їй вона важко давалася, а йому – легко. Івану хлопець дав почитати татову енциклопедію про різні автомобілі, хлопець ними цікавився. Денисові запропонував заклеїти футбольний м’яч, коли він у нього пробився. Однокласник радо пристав на його пропозицію, і тато Степана заклеїв його, знав, як це успішно зробити. А коли у саду хлопцевої бабусі, яка жила у селі, вродили яблука, хлопець приніс ціле відро червонобоких плодів до класу, пригостив ними всіх однокласників і класну керівницю. Два роки, поки мама сплачувала кредит, важко жилося Степановій родині. Діти знали це, тому не сміялися з того, що Степан гірше одягався за них, не мав кишенькових грошей, в цілому, хлопець залишав про себе гарне враження: був охайним, вчився добре, був зі всіма щирим і привітним. Тільки Микола сторонився Степана – не спілкувався з ним, не ділився тим, що мав. Він думав собі: «Ніхто нікому нічого не винен. Що заслужила родина Степана – з тим хай живе». Або таке: «Кожному в цьому житті – за його працею. Збирав майно Ратан Тату, думав, крутився, трудився, то й став мультимільярдером. І я стану багатим, як не розкидатимусь наліво й направо тим, що мені приходитиме».
Минуло двадцять п’ять років. Кожен із однокласників Степана знайшов своє місце в житті. Ліза вийшла заміж за львів’янина, переїхала до нього і стала працювати вчителькою української мови в одній із львівських шкіл. Петро працював стоматологом в районній лікарні свого міста. Іван став водієм автобуса міжнародних рейсів, Михайло – інженером-програмістом у приватній фірмі, Денис – тренером дитячої футбольної команди при міській Школі футболу. Степан став, як і мріяв після того, як його батько попав у ДТП, парамедиком, після успішного проходження медпрактики він залишився працювати у відділенні екстреної допомоги при Львівській обласній лікарні. Микола злетів найвище за всіх (якщо брати матеріальні цінності). Він став одним із співвласників заводу по виготовленню шин для машин в одному із обласних центрів України, мав акції і в іншому бізнесі. Батьки дали йому трохи грошей, трохи сам заробив, бо крутився, як білка в колесі – хапався за всіляку працю, йшов на різні політичні та економічні афери.
Лютий 2022 року перевернув звиклий спосіб життя Степан, його однокласників і всіх людей України з ніг на голову. Він приніс країні війну, точніше, росія, безсоромно вдершись на територію незалежної сусідньої держави, її почала, розсікши 22 день другого місяця зими на життя до і після. Київ, як собі думали, росіяни не взяли ні за три дні, ні за рік, але лиха наробили в Україні чимало: спалили багато будинків, вбили, травмували, закатували багато людей, зламали багато доль.
Петро продовжував працювати в лікарні свого міста, він не був військовозобов’язаним, тож піклувався про родину й частину зароблених грошей жертвував на ЗСУ. Ліза начала дітей мови й літератури у школі, працювала, у вільний час, у волонтерському центрі. Михайлу та Денису вручили військові повістки, вони влилися до лав ЗСУ. Михайло працював у тилу, інструктором в одній із військових частин на Закарпатті, Денис, після місячного вишколу, здобувши кваліфікацію кулеметника, захищав південні, а потім і східні кордони України, перебуваючи у складі окремої десантно-штурмової бригади. Микола мав броню, працював на шинному заводі. Степан не був військовозобов’язаним, але пішов на фронт як медик добровольцем. Він виносив ранених з поля бою, надавав їм першу допомогу, відвозив до лікарні. Багатьом врятував життя, хоча й не всім.
Йшов другий рік війни. Денис під час бою отримав осколкові поранення в ногу і груди, але залишився живим. Після лікування у Дніпрі та Львові він повернувся до своєї бригади, на передову. А ось Степану не пощастило вижити. Коли він виносив пораненого товариша із поля бою, то підірвався на ворожій міні. Смерть була миттєвою.
Відспівували парамедика у Львівському Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла, ховали на Личаківському кладовищі. Степан врятував понад 100 життів. Понад сто! А сам поліг, смертю Героя. На похорон до Львова прибули майже всі Степанові однокласники. Приїхав і Микола. Його дуже зворушила історія Степана, якого він колись не розумів. Як же він шкодував тепер про те, що був таким сухим і твердим по відношенню до свого однокласника. Чоловік вирішив відкупити свою вину. Після похорону підійшов до Степанової вдови. Приніс їй свої співчуття, а синові вбитого дав невеличкий пакетик, сказавши: «Візьми. Тут дещо для тебе. Я пишаюся тим, що був однокласником твого батька». Хлопець взяв, подякував, він закінчував того року дев'ятий клас. Коли відкрив пакет, побачив у ньому конверт, на ньому було написано: «Це тобі на навчання», а в ньому лежало п’ять купюр по 1 тисячі доларів. Побіг хлопець за чоловіком, догнав його. «Як вас звуть?» - спитав. «Микола». «Я молитимусь за вас, пане Миколо. Ще раз дякую вам». «А я дякую тобі і твоєму батьку». Микола обійняв хлопця і пішов, з його очей покотилися сльози. Поки не сів до автівки і не взяв кермо до рук, сльози обличчям стікали й стікали. Серце чоловіка позбулося твердості, і з голови вивітрилося бажання шукати щастя лише у збільшенні матеріальних цінностей, благ, доходів, підвищенні статусу. Наступного дня пан Микола відвідав госпіталь для військових. Спитав у лікарів про потреби поранених на війні. Ті сказали пану Миколі, кому потрібні гроші на протези, кому на коляски. Привіз. Вручив. Сам. І нарешті відчув те саме щастя, яке колись відчув мультимільярдер Ратан Тату. Їхав додому, співав «Батько наш Бандера. Україна – мати!», складав плани на майбутнє. «Десяту частину від свого чистого прибутку – шинами, - вирішив, - відправлятиму на фронт. Уже завтра зранку особисто займуся цим питанням».
ID:
978485
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.03.2023 17:23:30
© дата внесення змiн: 02.04.2023 20:11:41
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
З телефона не можу дати відповідь, з ноутбука можу. Таке ось.
Зворушлива історія. Якби кожна людина зрозуміла своє призначення на землі. 
